Вівторок, 17.09.2019, 22:36
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Форма входу
Пошук
Календар
«  Січень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Архів записів
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » 2011 » Січень » 18 » Оновлений журнал "Кур'єр Кривбасу" з 1 січня 2011 року!
13:52
Оновлений журнал "Кур'єр Кривбасу" з 1 січня 2011 року!

Популярне видання, єдине в Україні, що виходить на чотирьохстах сторінках і подає тексти найбільш відомих рейтингових авторів, тепер друкуватиметься в Києві, змінивши формат і ще більше наблизившись до європейських і світових стандартів.

У першому числі, січень-лютий, 2011 року читайте:

роман Дмитра Дроздовського "Хамелеон",

досі молодий письменник не писав романів.

Я прокинувся. Ніч промайнула тихим крилом зозулі, на якому лежало велике дозріле яблуко дивного, неприродного фіолетового кольору, із синіми розсипами. Не знаю, що відбувається в ту мить у душі, коли ти розмірковуєш про своє тихосяйне життя. Колись давно я вірив у фатум, я вірив, що щось незвичайне в безгомінному житті має обов'язково відбутися. Сьогодні це щось уже перетворилося на не-щось, але, незважаючи на це, воно колись має обернутися на дійсність. Я не знаю, для чого цей світ винайшов мене кілька десятків років тому, власне, мої свідомість, глузд, пантелик, думку, притомність, пам'ять... Знаю, що я не віднаходжу нічого у своєму житті вже досить давно. Інколи буває боляче, що ми такі неоднакові з моїм життям. Я і світ. Він грається, я дивлюся з сумом, нерозумінням в очах і бажанням розчинитися у світі, розсипатися в порох. Я витворюю власний спосіб порятунку - це література, а власне, текст, тканина, словесний матеріал, балак. Спробую колись змінити це, але не в цю хвилину. Хочеться змінити цей світ, замінити, але часом боїшся, що ця заміна не всім буде до вподоби. Ти ж не сам у світі, а він - це мільярди тебе; ти ніколи не знатимеш, з чого складається безмір, а тому й не дійдеш до ядра світу, що бере початок із ні-чого. Він зачиненш. затоплений, замовчуваний, прихований, цей світ. Рай і пекло пролягають через пургаторіум. А пургаторіум - це ти сам. Хочеться бути собою, але весь час я втікаю від себе, очманіло несуся в безвість, біснувато позираючи на теперішнє і знавісніло пригадуючи минуле. Мені страшні ті думки, що рояться всередині. Я зникну, обов'язково зникну, а тому не хочу, щоб моє зникнення раптово потягло за собою когось іще. Але так відбувається, що ти завжди тягнеш, людина пручається, стає дибки, а ти тягнеш її за собою. І не бачиш, що їй набагато легше бути без-тебе. Ти самотній, покинутий усіма, сиротливий дуб у мертвому лісі, і тобі хочеться, щоби хтось був поряд. Але ти боїшся розкритись, бо слабкий і кволий усередині. А поряд хочеться когось сильного. - Навіщо? Просто щоб не померти від власної слабкості і світу, що тисне на тебе, бо ти маєш розкритися, але боїшся це зробити. Світ мене не любить, але тішить, а я, щоб ви знали, охочий до забав. Світ дає те, чого я хочу, а мені іншого й не треба. Не хочу розшукувати зайві слова та вдаватися в пошуки себе. Так простіше - живеш і думаєш, що ти - це ти, а він - це він. Тобто воно - це воно. Тільки інколи не хочеш на те дивитися, бо воно хиже і темне, а ти прозорий, ажуровий, мов небо, не затьмарений марнотою марнот і марнославства. Навіть інколи зовсім без кольору, а інколи все ж таки фіолетовий. І ти бачиш, що хтось поряд - зелений, а хтось - червоний... А тебе називають фіолетовим. Страшно прокидатися, коли всі ще сплять, перебувають у міродайних обіймах Морфея. Тоді думаєш, що ти зайвий у цій команді. А якщо зайвий, то треба й собі на боковеньку. Так, як інколи буває. Ти не знаєш, для чого ти спиш. Може, це захист, зона психологічного укриття. Але ти собі розіспався, а в цей час, може бути, когось не стає... воно забирає його від тебе і від світу. Воно - це не світ, а воно. Проте його не можна боятися, сполох тут не допоможе. Його не можна любити й боготворити, бо тоді поринеш у марноту ілюзії. Воно - це ти сам. Ти небезпека, програма, вірус, але ти хочеш жити, а тому і змушений шукати хамелеона, або, як кажуть у народі, крутихвоста, щоб викрадати щодня його різнобарвну шкіру. Ти ж народжуєшся безпритульним і прозорим. А хамелеон зелений. Надягнувши його шкіру, ти стаєш фіолетовим. Так, тобі не хочеться бути фіолетовим, але це місія, заданість. Хто визначає її? Воно? Знову "воно"? Я не витримую цього тиску, стовпища жахіть і нагніту розрядженої енергії. Мені не треба захисту і звинувачень. Я буду собою, а світ дивитиметься і радітиме, що я не мертвяк, моя свідомість іще не заціпеніла. От коли мене не стане, ми будемо конкурентами, а сьогодні я - не світ, а він не я. І ми разом у машині, в якій немає керма. І немає першого сидіння. Це ракета, тільки не в космос, а всередину. Знаєте, кажуть, ніби поза нашим світом є інше життя, і я в це вірю довірливо, безхитро. С обличчя, які дуже часто   з'являються мені уві сні. Обличчя справжні, смертельно перелякані або войовничі. Вони забороняють іти до них. Я не можу вийти зі своєї камери, бо інакше вони потраплять у мене і я буду змушений занести їх додому. Вони знищать мене, бо це стратегія захисту, ментального заступництва. Я ж тому і не маю права лізти до них у кубло. Але поруч весь час бачу самі італійські маски - облудна їхня зовнішність. Карнавал не-страху. А мені вже непереливки розчинятися в інших алюзіях, я не хочу плавати в безневинному ефірі. Дайте скелю! Дайте мені океан! Я розіб'ю вас, але сам. Вони ж будуть дивитися звідти, що я роблю. Я у процесі, а тому безпечний для них. Не треба боятися мене, я лише сам можу злякати себе. Не їх. Вони там, червоні, окаті. Вони споглядають. Але інколи таки проникають у мою суть, ці сутники. Вони проникають і виходять уночі. Я бачу їх на стелі. Вони дивляться в мене. А мені ж то немає куди дивитись! Я не хочу грати в їхні ігрища.

 

Сенсація номера – переклад нового роману відомої польської письменниці

Ольги Токарчук "Веди свій плуг понад кістками мертвих"

Я вже в такому віці й на додачу в такому стані, що перед сном мушу завжди ретельно помити ноги, на той випадок, якби Вночі мене забрала "швидка".

Коли б того вечора я перевірила в "Ефемеридах", що відбувається на небі, то взагалі б не лягала спати. Тим часом я заснула дуже міцно; випила на ніч чаю із хмелю, а крім того, ковтнула дві таблетки валеріани. Тому, коли посеред Ночі мене розбудило грюкання у двері - раптове, безупинне й через це зловісне, - я ніяк не могла отямитися. Підхопившись, я стояла біля ліжка, похитуючись, бо приспане тіло, яке струшували дрижаки, ніяк не могло перестрибнути із сонної невинності до дійсності. Мені стопо недобре, я оступилася, неначе втрачаючи притомність. Інколи, на жаль, таке мені трапляється, це пов'язане з моєю Недугою. Довелося сісти й кілька разів повторити собі: я вдома, надворі Ніч, хтось грюкає у двері, й лише тоді мені вдалося опанувати нерви. Намацуючи в пітьмі капці, я почула, що той, хто гупав, обходить будинок довкола й щось бурмоче. Унизу, у сховку для електролічильника, я тримаю паралітичний газ, котрий дав мені Діонізій для захисту від браконьєрів, і саме про це я зараз і подумала. Я намацала в темряві знайомий холодний балончик з аерозолем і, озброївшись ним, засвітила світло на ганку. Визирнула в бічне віконце. Сніг зарипів, і в полі мого зору з 'явився сусід, якого я називаю Матогою. Він притримував руками поли старого кожуха, у котрому я часто бачила його за роботою коло хати. З-під кожуха видніли ноги в смугастих піжамних штанях і важких гірських черевиках.

 

Перший переклад українською мовою роману класика австрійської літератури

Роберта Музіля "Людина без властивостей"

Коли надвечір того самого дня Ульріх приїхав до...* і вийшов з вокзалу, його очам відкрився широкий, схожий на мілку улоговину майдан, який в обидва боки розтікався вулицями, й картина ця ледве не боляче вразила його пам'ять; так буває в місцях, що їх ти вже не раз бачив і завжди забував.

"Запевняю вас, доходи скоротилися на двадцять відсотків, а життя на двадцять відсотків подорожчало; виходить - сорок відсотків!" - "А я вас запевняю, що шестиденні перегони - це подія, яка єднає народи!" Голоси ці лунали тепер у його вухах; то були голоси купе. Потім він досить виразно почув, як хтось сказав: "І все ж таки опера для мене - понад усе!" - "У вас це, либонь, - наче спорт?" - "Ні, захоплення". Він схилив набік голову, так ніби хотів витрусити з вуха воду. У потягу було повно людей, а їхати довелося довго; краплі спільної розмови, що просочилися в нього за всю дорогу, витікали назад. Серед радісного пожвавлення й поспіху, з яким прибулий натовп гунув з вокзальних дверей, наче з гирла труби, у майданний спокій, Ульріх перечекав, поки цей потік розпався на окремі краплини, і тепер стояв у вакуумній тиші, що настає вслід за гамором. І одночасно з неспокоєм у вухах, викликаним такою обстановкою, завважив незвичний спокій перед очима. Усе видиме мало в цьому спокої чіткіші обриси, ніж будь-де, й коли він сягнув поглядом через майдан, то в другому його кінці цілком звичайні віконні рами на тлі блідого блиску шибок чорніли у вечірньому світлі так, немовби то були хрести Голгофи. І все, що на вулицях рухалося, відділялося від того, що на них позастигало, не так, як це буває в дуже великих містах. Те, що ворушилося, й те, що стояло на місці, тут вочевидь мало досить простору розширювати свою значущість. Ульріх звертав на це увагу, як буває після розлуки, з певною цікавістю, розглядаючи велике провінційне місто, де минуло кілька коротких, але малоприємних періодів його життя. У самій природі цього міста було, як він добре знав, щось безрідно-колоніальне. Одна з прадавніх гілок німецького бюргерства, яка кілька сторіч тому потрапила на слов'янську землю, тут захиріла, й тепер про неї нагадувало мало що, крім небагатьох церков та прізвищ; і від колишньої резиденції земського зібрання, чим це місто стало згодом, також не лишилося майже нічого, крім мальовничого палацу, який ще зберігся; але в добу абсолютного правління на цю минувшину осіло щільне напластування імператорського намісництва з його центральними представництвами в провінції, народними школами старшого ступеня й вищими школами, з казармами, судами, в'язницями, резиденцією єпископа, танцювальною залою, театром і всіма причетними до всього цього людьми, а також із торговцями й ремісниками, яких ті люди за собою привели, внаслідок чого врешті розвинулася ще й промисловість, бо вслід за тими першими й другими прийшли її підприємці, чиї заводи й фабрики, стіна до стіни, заповнили передмістя і за наступних поколінь впливали на долю цього куточка землі дужче, ніж будь-що. Це місто мало історію, мало воно й власне обличчя, але на ньому очі не пасували до рота, а підборіддя - до волосся на голові, і все тут було позначене слідами бурхливого, але внутрішньо порожнього життя. Можливо, за якихось виняткових особистих обставин усе це справляло благодатний вплив на щось надзвичайне й незвичне.

 

Переклади французького поета Сен-Жон Перса та сербських авторів.

А також у першому числі читайте тексти Теодозії Зарівни, Анатолія Дімарова, Андрія Підпалого, Петра Мідянки, Людмили Дядченко, Ярослава Голобородька, Світлани Кириченко.

Часопис традиційно повертає в українську літературу тексти, що складають національний золотий фонд: В'ячеслав Брюховецький подає не відомі досі мемуарні матеріали Віктора Петрова, Марко Роберт  Стех публікує повість двох світів Ігоря Костецького "Мертвих більше нема".


З питань розміщення реклами в журналі "Кур’єр Кривбасу" звертайтесь за телефонами: (0564) 92-70-62, 408-51-77, 92-72-20


Переглядів: 1527 | Додав: courier-kr | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
2 Леонід Грабовський  
В минулому я деколи читав матер"яли журналу на папері (мені дав свою статтю "Модернізм це теж гуманізм" Юрій Тарнавський), а зараз хотів поцікавитись статтею Богдана Процюка про французькі нові романи. що йде відразу за Тарнавським (березень 2003) і перша сторінка якої потрапила до сканів тексту Тарнавського. Висловлюю жаль, що архів журналу починається із 2011 року нині і стаття Процюка не доступна.

1 Леонід Грабовський  
Hrabovsky

Ім`я *:
Email *:
Код *: