| Головна » Статті » Світ про нас |
"Загадковий Портленд - це перш за все Жуляни і Київ"
Григорій Гусейнов - про свій новий роман
Соковиті, промовисті деталі, за якими - немилосердна і благословенна плинність часу, зміна життєвих орієнтирів, достовірність людських характерів. Окрім усього іншого, в новому романі Григорія Гусейнова "Повернення в Портленд" мені запам’ятався чудовий опис інсайту, що стався з головним героєм. До чого тут Портленд - залишаю інтригу потенційним читачам, які візьмуть до рук ошатний том. - Григорію Джамаловичу, маю враження, що з усіх лауреатів Шевченківської премії останніх років ви - чи не найактивніший письменник. Нещодавно ви потішили читачів свіжим твором - "Повернення в Портленд". Як автор назвали його "романом у щоденниках і листах" та в одному з публічних виступів розповіли, що це - своєрідна містифікація, побудована на уявних щоденниках головного героя та листах його дівчини зі Львова. Видавнича ж анотація зазначає, що текст написано як non-fiction. Тобто маємо документальний твір? Тим паче, що в одному інтерв’ю обмовилися: "Такі щоденники справді існують. На жаль, людини, яка їх писала, більше немає". Я прочитала "Повернення в Портленд" і дуже сумніваюся, що ви могли присвоїти чужі щоденники й листи. Отже, все-таки містифікація? - Виступаючи нещодавно в Кіровоградському педуніверситеті, намагався переконати, що ані в щоденниках, ані в листах, які справді існують, нічого не міняв, але мої аргументи виявилися малопереконливими. Мабуть, трапилася типова літературна ситуація: знайшовся вагомий привід, щоб народилася така книжка. І ось вона є. Хоча, справді, навіч і щоденники, і листи. І цей бік у книжці я висвітлив чесно. Осібна квітка на узбіччі дороги стала приводом для написання блискучого роману одного відомого письменника: бомж-вантажник під продуктовим магазином виявився краплею, від якої розпочався один з кращих текстів Юрія Трифонова... Не хочу себе ні з ким порівнювати, але, читаючи листи і нотатки мого приятеля, що збереглися від шістдесятих років, усвідомив, що це ланки своєрідного ланцюжка, який веде мене в минуле, в чомусь жорстке, в чомусь сентиментальне. Водночас авторові, як відомо, слід мовчати про анатомію свого тексту, а критики й без нього знайдуть смислові відтінки, причому автор про якісь із них навіть не здогадується. Щось відсіюється, і тоді цікаво спостерігати: а що ж у залишку? А позаяк ненавиджу поспішність, то "Повернення в Портленд" народжувалося дуже поволі, сюжет творив себе сам. І коли поставив нарешті крапку, то сам собі подумки сказав: "Ти не повинен нічого пояснювати", і єдине, на що наважився, - розповісти, чому і як народжувалася книжка. Я добре пам’ятаю шок, коли став гортати чужі папери, в яких ішлося про наше спільне студентське життя в Києві шістдесятих років - там виразно відчувався дух того самого часу, наші дрібні та всеохопні бажання. А як це витлумачувалося не у філолога, а вчорашнього школяра з глибинки, не знаю. І тоді під враженням від такого часового зміщення почав мандрувати Києвом теперішнім, побував у місцях, які пам’ятали нас вісімнадцятилітніми, і то вже були мої власні смисли майбутньої книжки. Не секрет, що, бажаючи цього чи ні, в книжці має виникати загадка. Чи є вона в "Портленді...", скаже читач. Зрештою, вірити письменникові не обов’язково й не завжди слід, бо всієї правди про свої книжки він не знає, оскільки існує здатність самого тексту народжувати різні прочитання, причому така спроможність ніколи не вичерпується. - Я радше визначила б жанр як ретро-роман. Там сила-силенна деталей, що окреслюють дуже конкретний, для багатьох упізнаваний дух часу. Аби його відтворити, ви самі мали вести докладний щоденник, занотовуючи деталі, настрої, топографічні нюанси тощо. Чи не так? - Коли я почав опрацьовувати чужі тексти, від яких відштовхувався, то виявилося, що мій докладний щоденник, на існуванні якого ви наполягаєте, справді зберігся в мені, хоча про це я навіть не підозрював. Ті, хто знає мої попередні книжки й читав дослідження, наприклад, професора Григорія Клочека про функцію факту, очевидно, помітили, наскільки близька й важлива для мене робота в бібліотеках, архівах (зрештою, цей відтінок відчутний і в публікаціях "Кур’єра Кривбасу", де з самого початку упорядковується розділ "Витоки"). Відоме визначення Юрія Тинянова про те, що як романіст він починає там, де закінчується документ. Я також намагаюся відчути енергетику документа. - І все ж, ваші герої - а це здебільшого Микола з Городища на Черкащині, який навчається в столичному залізничному технікумі, та його пасія Люда, котра мешкає у Львові, - як на мене, типові й нетипові для кінця 1960-х. 17-річна Люда розмірковує так, ніби вона значно доросліша психологічно. Микола, не гуманітарій, культурологічно підкований набагато краще, ніж студенти тогочасного чи теперішнього філфаку. Що на це скажете? - Скажу, що ви дуже уважний читач. А я пам’ятаю, як наша староста, киянка Ольга Проценко, коли почула, що двоє провінціалів - я та мій приятель - не пропускаємо симфонічних концертів у філармонії, іронічно сказала: "А що, тепер і селян допускають слухати Шостаковича?". У вашому запитанні бачу своєрідну суперечку з часом. Якоюсь мірою для сьогоднішнього покоління тодішня поведінка молоді - не зовсім зрозуміла. Водночас упевнений, що приблизно в ті ж роки і ви охоче ходили слухати в опері Мірошниченко та Гуляєва, знали на ім’я зірок італійського і французького кіно. Ми були бідними і не завжди впевненими в собі, це правда. Але намагалися скрізь устигнути, а нашим прапором було кохання. - Географія подій, відтворених у листах і щоденниках, - Київ, Городище, Мліїв, Сибір. Щодо загадкового Портленду - окрема історія... Свої краєзнавчі вподобання і пошуковий пафос ви так чи так приписали Миколі та його товаришеві Колекціонеру, котрому начебто й дістався епістолярний спадок друга. Звідси мікроісторії про родину Симиренків, Сікорських, Максима Рильського та його музей. Певно, якоюсь мірою обидва хлопці - альтер его? - Безперечно, і Колекціонер, і Микола - це автопортрети. А щодо назви книжки, то було б дуже погано, якби вона щось нав’язувала читачеві. Назва не повинна збивати його з пантелику, інакше неодмінно станеться розчарування. Зізнаюся, що назва існувала ще до появи книжки. Загадковий Портленд - це передусім Жуляни й Київ, звідки ми вирушили в різні боки і куди нам дороги більше не випадало. Але таке пояснення аж занадто схематичне. Бо вже в цьому закладена суперечність між обіцянками і можливостями. Ми жили надією, в якої з самого початку були обрізані крила. Для сьогоднішньої молоді це річ незрозуміла. Але вже перші зустрічі з молодими читачами "Портленду..." мене здивували: виявляється, вони читають книжки значною мірою ті самі, що й ми. Вони знають музику, яку любили ми. Ми самотужки намагалися вчити англійську, щоб розуміти тексти "Бітлз", "Роллінг Стоунз", а вони знають іноземні мови удесятеро досконаліше. - Чудове оформлення роману, яке навіює ностальгію... Як добирали ілюстративний ряд? Це ваші особисті знімки? Шкода лише, що під ними немає підписів... - Що ж це була б за книжка, якби в ній усе пояснювалося? Домовимося: нехай це буде ще одна тема для медитацій. Така собі гра. Любив же геніальний серб Милорад Павич бавитися з читачами романами-кросвордами, романами без закінчення, оповіданнями-містифікаціями... Зрештою, невже так багато додали б підписи під знімками? Це ж не підручник з арифметики. А от те, що знімки не мої, навіть цікавіше. Я намагався знайти двох дівчаток (тепер це, напевно, вже літні жінки), яких фотограф-любитель зняв колись на городищенському вокзалі. Долучилися до цього й місцеві краєзнавці. Хоча розумів, що робити того не слід. І зрадів, коли пошуки зайшли в глухий кут. Письменник не думає про правила, хоч це не означає, що він їх не знає. - Ви - невтомний краєзнавець. Сфера ваших зацікавлень - переважно південь України, до якого викликаєте інтерес. Підготували до друку антологію поезії "Крицевий край" (у трьох книгах). У шеститомнику "На землі, на рідній... Легенди та перекази Криворіжжя" вперше зібрали народні оповідання, перекази про минуле Придніпров’я. Як устигаєте ѓрунтовно опрацювати такий масив матеріалу? - Може, це називається натхненням, може, банальним обов’язком, а насправді - звичайна щоденна буденність. Хоч і загальноприйнято вважати, що наші зусилля здебільшого марні. Людмила Таран. Газета "День", 20 квітня 2012 р. | |
| Переглядів: 644 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |
