Нотатки про роман Григорія Гусейнова "Дорога повз рай"

Григорій Гусейнов - як вічний двигун. Коли він писав свої "Господні зерна", то виїздив увесь південь України, буваючи чи не в кожному селі. Таких подорожан, здається, у нас немає. Принаймні, я не знаю жодного.

Він може сісти перед картою України і, називаючи якісь села (котрих навіть немає на мапі), докладно розповідати, що й коли там було, хто зі знаних або призабутих людей там народився, як склалася його доля, в які закутини світу його кидало і де він знайшов свій вічний спочин. Я певен, що "Господніми зернами" він виховав свою школу краєзнавців, запропонував свою методу того, як працювати з фактичним матеріалом. А для документалістів подав приклад оригінальних нарацій. Після "Господніх зерен" просто непристойно писати реферативні довідки. Гола анемічна фактологія без емоційної "оркестрації" - як ембріон людини, від якого ми вимагаємо повноцінного існування в соціумі.

Григорій Гусейнов не тільки вступав у сліди сотень - якщо не тисяч - людей. Він прожив багато життів. Мені здається, його можна розбудити серед ночі й, наприклад, запитати, де були якогось там дня, скажімо, дружина Махна Галина Кузьменко чи зухвала анархістка Маруся Никифорова -і він докладно все те оповість, ілюструючи сказане масою характерних подробиць та екскурсій у біографії багатьох людей, без яких не уявляються життя колишньої вчительки Кузьменко чи учениці геніального французького скультора Огюста Родена, вихованки Олександрівської жіночої гімназії Марії Никифо-рової. Зберігся мармуровий бюст дивовижної степовички, виконаний ним.

Ще "Господніми зернами" Григорій Гусейнов недвозначно продемонстрував, яку прозу він писатиме і які наративні стратегії сповідатиме. Власне, він створив власний особливий жанр. Це контамінація біографістики, історичної та подорожньої художньої прози, подеколи репортажу й несподіваного (чи ж навіть не в стилістиці Нечуя-Левицького) соковитого й пластичного побутопису, а на додачу майже завжди містики.

Вже стали загальними місцями в рецензіях на його твори похвали з приводу його жадібності на факти не тільки з життя людей, про яких він оповідає, а з усіх сфер життя. Здається мені, що Григорій Гусейнов міг би читати лекції не тільки з загальної історії чи історії в біографічних етюдах, а й, наприклад, з історії речей, садівництва, землеробства чи навіть із мілітарної історії. Він нагадує мисливця за фактами, що виходить на своє полювання ось уже стільки десятиліть, бо то - не просто його обов’язок, а очевидно й спосіб життя. Його твори так "навантажені" конкретними фактами, що цілком могли б бути монографіями за умов іншої інтерпретації емпіричного матеріалу.

Але Григорій Гусейнов - жадібний колекціонер фактів, і найпримхливіші пазли з них у його текстах - то ще далеко не весь Гусейнов. Зовсім іншим явився він читачеві в "Станційних пасторалях" - еталонному зразку "висповідальної" прози. Там зовсім інша стильова манера, інший принцип освоєння конкретного матеріалу. Там головна дійова особа твору - почуття головного героя, в якому легко відчувається сам автор. І ще інший Григорій Гусейнов у романі "Повернення в Портленд", де він показав своє мистецтво стилізації, цілковито "сховавшись" за, на перший погляд, простакуваті нотатки вчорашнього десятикласника й наївні епістоли таких самих юних персонажів, яким життя уявляється таким зрозумілим, як їхні уроки в технікумі, де немає ніяких складних філософій. А поза всім тим - флер тогочасної сором’язної романтики і м’яка авторська іронія, котрою він дистанціюється від своїх героїв, закинутих до далекого минулого, оповитого ностальгійним серпанком.

"Одіссея Шкіпера і Чугайстра" - це ще один, теж зовсім інший Григорій Гусейнов. Я переконаний: якби запропонувати навіть добре ерудованому читачеві атрибутувати цей текст, сховавши ім’я автора, то навряд чи він угадав би, що це той самий автор. І тут принагідно я хочу сказати єретичну для теоретиків літератури й літературознавців річ: не існує стилю письменника - є стиль твору. Стиль - це не щось канонічно застигле, а мінливе й рухливе, як ртуть, значною мірою залежне від матеріалу твору. Проза Григорія Гусейнова ще раз аргументовано те потверджує. У нього твори в сенсі авто¬рської стильової манери - зовсім не близнята чи родичі. А мовби цілком різні люди. 

Новий його роман "Дорогою повз рай" - це воднораз і вже знаний Григорій Гусейнов, і ніби хтось інший, тільки ледь-ледь до нього подібний. Той письменник, якого ми знаємо,- це жадібний шукач і колекціонер фактів, який, мовби не довіряючи й самому собі, знову й знову перевіряє достовірність загальновідомого, все піддає сумніву. Добре вивчивши життєві дороги своїх героїв, він і сам неоднораз проходить ними, шукаючи тих прикмет і особливостей навколишніх пейзажів, котрі могли не завважитися з першого чи другого погляду. І тоді повістування легко розпросторюється чи не на весь білий світ. Хай ті чи ті події відбуваються в чітко обмеженому інтер’єрі, але їхнє духовне відлуння повсюдиться незримою енергетичною хвилею крізь простір і час.

Головні герої цього дивного роману навіть ніколи не чули один про одного - вони існували так далеко в просторі й часі, що ніколи не мали жодного шансу хоча б своїми іменами постати поряд. Для цього проглядалася тільки одна можливість - вони обидва належали до лемківської гілки українців. Ім’я геніального лемківського художника-примітивіста Никифора Дровняка з Криниці (Польща) оточене загадками й міфами. На лаври його першовідкривача претендувало чимало людей, кожен із яких пропонував свою оригінальну версію на тему: Никифор і я.

Енді Ворхол - також своєрідний екзот роду людського, один із найвідоміших художників XX століття, закинутий рукою долі з промислового, просякнутого димами Піттсбурга в джунглі Нью-Йорка. Його батьки також лемки, емігранти зі словацького села Микова (матір звали Юлія Завадська). Життя і мистецтво обох - явно не конвенціональні, їх можна зрозуміти й сприйняти, лише відмовившися від того, що погоджено виставляти за умовну норму. Здається, що саме незвичність доль Никифора Дровняка й Енді Ворхола, своєрідність їхнього мистецтва і продиктували авторові особливу наративну стратегію. Григорій Гусейнов одгетьковує всі відомі прийоми ведення прозового повістування й інтерпретації фактів, культивовані в біографістиці. Він то вдається до розлогого побутопису, докладно деталізує людське середовище, в якому оберталися його герої, то в його оповіді з’являється, сказати б, нервова хронікальність, уривчастий, мов пульс, пунктир, котрий якнайкраще відповідає завихренню світових подій, викликаних небувалими за масштабами двома світовими війнами. Крихітне людське життя в таких умовах стає ще крихітнішим, беззахисно загроженим будь-якої секунди стати жертвою і безслідно щезнути в полум’ї’ якоїсь із цих воєн.

Обидва його герої-і жертви, й переможці. Жертви - тому що вони зовсім не подібні на інших із людського натовпу; навіть самі того анітрохи не бажаючи, не бажаючи, вони несуть крізь усе життя свою інакшість, неоднораз через неї страждаючи. Бути "білою вороною" - це приректи себе на перманентний конфлікт із середовищем та на остракізм. Це невпинно страждати від того, що з тобою "щось не так".

Але Никифор і Ворхол - переможці, бо зберегли себе, вистоявши під усіма ударами долі. Просто невсилки уподібнитися до інших, особливо ж до тих, кому навіть і тоді, коли вони дуже цього запрагли б, бо їм простелено саме такий - єдино такий! -шлях, котрим вони мають терпляче пройти, вгинаючись під ваготою хреста долі. Томас Карлайль визначав різні типи героїв, починаючи від мужніх полководців, що торжествували у великих баталіях, і закінчуючи великими поетами (як, скажімо, Данте й Шекспір), що пояснюють людству його природу й трагедію. До подібних героїв також за Карлайлевою класифікацією належить віднести Никифора Дровняка та Енді Ворхола.

Григорій Гусейнов не намагається доконче провести в цьому романі якусь одну ідею, як це часто буває в сучасних авторів. Його текст - як полігон різних, почасти зовсім антагоністичних - ідей. Але є в творі ті важливі моменти, котрі можна назвати його своєрідними контрапунктами. Ось один із них. Енді потрапляє в Парижі на виставку дивного художника, що йому трохи нагадує французького примітивіста Анрі Руссо. Безпомильно відзначивши професійним оком усі мистецькі чесноти загадкового автора акварелей, Енді раптом відчув несподіваний емоційний удар. У ньому озвалося щось йому досі невідоме й незрозуміле, але генетично дуже близьке.

"Й ось тепер, серед Парижа, він знову потрапив на територію надприродного в далекий забутий ним світ, мертвий, наче згорнутий у чорну кульку павук, а одночасно близький, де відбувається безпосереднє спілкування з потаємним, і коли, може, тільки вроджена зосередженість дозволяла йому прозирати в сутність людини чи предмета, з чого досі, не заощаджуючи сил, він, непритомніючи, щоразу вибирався, стрімголов утікав...".

Хоч би як ти жив, хоч би все не тільки хотів забути, а й навіть забув, усе ж тебе неминуче підстереже та судна мить, коли в тобі озветься голос крові й ударить дзвін пам’яті. Нікому не дано вийти поза межі того, звідки він почався. Приблизно такою може бути читацька рецепція цього епізоду. Загалом же автор ніде в романі не педалює ні на жодному епізоді, щоб підказати читачеві можливе "мораліте", виснуване з тієї чи тієї історії. У цьому романі, як і в більшості творів Григорія Гусейнова, маємо широкий простір для рецепцій. Цей текст - своєрідна відкрита система.

Це дуже важлива риса письменника - почуватися в оповіді абсолютно вільно; не триматися з усіх сил за факт, не боятися зраджувати причинно-наслідковій послідовності. Григорій Гусейнов дозволяє собі раптово урвати сюжет історії, котру оповідає, й повернутися або назад, або зайти далеко вбік. Його відступи з різних приводів можуть скласти цілу антологію. Вони - як конспекти для самостійних романів чи монографії. У них Григорій Гусейнов не скупиться на факти й подробиці - з усього відчутно, що в нього - як в енциклопедії - вистачить усього того, навіть якщо так неекономно його витрачати. Оця авторська щедрість, саме в тому сенсі - просто унікальна. Інший би з таким емпіричним багатством міг би поводитися майже так, як собака на сіні. Але Григорій Гусейнов собі цього не дозволяє. В непоквапливому по-вістуванні письменник нагадує подорожанина, який не надто квапиться прийти в той пункт, у котрому його чекають. Він прагне якнайбільше побачити в дорозі. Його допитливість незрідка погамовує всі рефлекси людини, що, рушаючи, прагнула фіналу подоріжжя.

Звідси така мозаїчно примхлива композиція роману - маєш відчуття, мовби ти зайшов до зали, в якій перед твоїм визором зусібіч засвітилися незвичайні фрески. Звідси ціла злива вставних новел. І не тільки імена, імена. А й обличчя, обличчя. І долі, долі, вписані в загальнолюдську історію.

Оповідач знову й знову завертає на якісь, здається, дрібненькі путівці й ніби забуває на них про час, бо спостережене там, далеке від магістралі його подоріжжя, потім виявляється не тільки невідомим, а й дуже важливим. І то - не лише в біографіях людей, про яких автор заповзявся нам оповісти, а й у самому людському існуванні на цьому важкому й сповненому несподіванок світі, де невідомо, хто ким стане і що завтра з ким відбудеться, бо кожного спостигають підступні несподіванки. І тільки безнадійно наївні думають, що вони - абсолютні господарі своєї долі, що тільки від них усе цілковито в ній залежить. Як вони поклали в своїх планах - достеменно так воно все й складеться.

Цей роман не тільки про двох феноменів з роду людського. Не тільки розповідь про два величні дерева-екзоти із саду світового мистецтва. І так само розлога оповідь Григорія Гусейнова не лише про двох лемків, що їм випали такі унікальні долі. Це й роман про те, які несамовиті випробування чекають на кожного індивіда, коли він опиняється в соціумі. А воднораз - про тупість натовпу і про тиранію натовпу. І про те, яку ціну треба тоді індивіду заплатити, щоб вистояти проти шаленого його цькування натовпом, якого найбільше дратує те, що індивід прагне неймовірної розкоші - лишитися собою.

Раю на землі немає, скаже собі читач Григорія Гусейнова, але дорога до нього є. І поки людина йде тією дорогою, доти в ній жевріє благословенна ілюзія душевної втіхи й неголосного щастя.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Газета "Літературна Україна"; № 31 (2017) Рубрика: Персона