Окупаційний Кривий Ріг очима письменника

Як жило наше місто у роки німецької окупації? Відповідь на це дає новий роман нашого земляка, лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка Григорія Гусейнова (Одіссея Шкіпера та Чугайстра: Окупаційний роман. - К.: Ярославів Вал, 2015. - 416 с.).

За словами автора, ця книжка про часи Другої світової війни. Події відбуваються в степовій Україні. І хоча письменник місце події в романі не називає, як сам він говорить: "…це може бути Кіровоград, Кривий Ріг, Олександрія, Херсон...", однак читач, хоча б трохи обізнаний із криворізькою довоєнною історією, впізнає у змінених назвах вулиць історичну частину міста і прилеглих до неї селищ. Ось лише декілька уривків з книги: "Праворуч базару, з найвищої місцини, проглядався старий єврейський цвинтар", "з протилежного боку, на вищому березі, визирала двоповерхова будівля школи імені Крупської. Там мешкали Шкіперові приятелі й було улюблене дорослими і дітьми кіно Леніна, що через конструктивістські вигадки не надто вмілого місцевого архітектора прозвали індійською гробницею", "в місті кожний знав прикметний двоповерховий дім на вулиці Глинки. Пошепки розповідали про повстання, що розпочиналося в громадянську війну на подвір'ї військкомату. Тоді рекрути з ближчих сіл, яких звезли, щоб записати в червону армію, повбивали комісарів, забрали зброю і, розстрілявши в глинищі декількох місцевих чекістів, у супроводі плачів міських красунь тріумфально вирушили в Холодний Яр" (йдеться про майбутнього провідника повстанського руху, головного отамана Степової дивізії Костя Пестушка).

Лабіринтами історії міста, що на сторінках книги легко ‎впізнаване, автор водить читача у кожній з п’яти глав роману, у яких згадуються НКВС на Ленінській, вулиця Синагогальна, Покровська церква, Миколаївський храм, місцеві річки, які знали ще скіфи. Назви робітничих селищ перегукуються із Гданцівкою та Карнаваткою. Разом із головним героєм книги, Шкіпером, дізнаємося чимало цікавого про агрошколу, де хлопець навчався, Криворізьку сільськогосподарську школу рільництва та тваринництва, колишню Ямщицьку. Знаходилась вона за сім кілометрів від центра міста, в Зеленому містечку. Директором був Іван Шаблій, реальна особа, викладач інституту. До школи приймали переважно хлопців з Кривого Рогу з освітою не нижче ніж сім класів, Криворізького, Апостолівського та Широківського районів (на сторінках книжки згадуються село Шестірня, балка Кобильна).

- Над окупаційним романом працював останніх п’ять років. Але збирав матеріали значно довше, - говорить Григорій Гусейнов.

Автор сповідує реалістичне письмо. У книжці згадується чимало місцевих реалій, описуються міські події тієї пори. Особливий інтерес викликає зображення побуту, інтер’єрів, навколишнього оточення. І хоча це художній твір - усе тут достовірно. За рахунок цього історичні книжки Григорія Гусейнова завжди виграють. Автор щоразу шукає і знаходить оригінальні прийоми художнього викладу матеріалу. Адже кредо письменника - це правдивість у деталях і в головному.

Сюжетна лінія роману динамічна й інтригуюча, на межі детективу. Та краще надати слово автору: "Одіссея Шкіпера та Чугайстра" засвідчує відому істину, що жити ізольовано від світу, охопленого безжалісною, нещадною війною, не вдається нікому. Це драматична, з елементами фантастики, історія двох юнаків та собаки, на ім’я Чугайстер, що розгортається у степовому українському місті в часи німецької окупації. Водночас це книжка про кохання в екстремальних умовах війни. Коли її задумував і вже писав, війни в Україні ще не було. Й ось тепер дивним чином вона виявилася неймовірно актуальною. Я ніколи не звертався до цієї теми, тому, як мені здається, війна в мене змальована зовсім інакше, ніж досі в українській літературі про неї писалося".

Справді, за радянської доби окупаційний режим відображався в аспекті комуністичної ідеології: все буття у будь-якій місцевості зводили до двох складових - масового терору окупантів та їхніх прибічників проти місцевого населення й активного антифашистського спротиву патріотів під керівництвом підпільників-партійців. Про щось інше не могло бути й мови. І все ж скільки б не існувало табу - ідеологічна облуда повинна була впасти. Так і сталося. Постала потреба об’єктивно висвітлити події, що відбувалися у ті важкі часи. Григорій Гусейнов зробив це чи не одним з перших.

Перша глава роману - розповідь про тривогу, що охопила всіх без винятку - від дорослих до малечі - після того, як червоноармійці покинули місто, далі - прихід німців, перші кроки нової влади. Гітлерівський окупаційний апарат опікувався "німецькими" проблемами, а "українськими" справами відала міська управа - орган місцевого врядування, укомплектована "благонадійними" прихильниками окупантів - війна стала іспитом для усіх верств населення - кожний зробив свій вибір.

Два з половиною роки - з серпня 1941-го (коли німці без боїв увійшли у покинуте червоною армією місто) і до кінця осені 1943 та лютого 1944-го перебував Кривий Ріг в умовах окупації. Але весь цей час у степовому місті, що лежало далеко від лінії фронту, вирувало життя. Ті, хто залишився, продовжували працювати, думаючи про хліб насущний, кохали, народжували, вмирали…

Створюючи свій окупаційний роман, Григорій Гусейнов не забув і про такі тогочасні реалії, як житлово-побутові умови мешканців, проблеми виживання, збереження власного життя, питання мови, освіти, культури, духовності тощо. Адже за німців у місті працювали заклади освіти, театр імені Котляревського, клуби і кінотеатри, видавалась газета і літературний журнал, відкривались закриті комуністами церкви. Члени місцевої "Просвіти" відроджували українську церкву та національну ідею, що апріорі було занадто небезпечно. Багато хто з них постраждав від окупаційної німецької адміністрації.

Страждали не тільки люди. У місті діяло, наприклад, розпорядження про загальну заборону "вільнобігаючих" собак. Песика, якого батько Шкіпера цуценям привіз із Чернігівщини, довелося посадити на мотузок, за що Чугайстер люто зненавидів німецьких постояльців...

…Рано чи пізно, але і війни колись закінчуються. Справи на фронтах для німців погіршувалися. Настав час, коли український Степ перестав бути для ворогів лише місцем відпочинку. Разом з ними довелося залишати рідне місто і родичам колишніх "просвітян" (батько Шкіпера в перші місяці окупації був відповідальний за освіту). Тож для радянсько-більшовицької адміністрації, яка невдовзі повернеться, вони з мамою мали стати першими кандидатами у сталінські табори. Вибір був один - їхати на захід, де в чужині вже давно перебував Шкіперів тато. Час від’їзду нестримно наближався. Прощавай, кохана дівчино Валю, друзяко Сьомо. Близьку розлуку з господарями вродженим інстинктом відчував і собака - "вклавши голову на лапи, в останні дні він нерухомо лежав перед порогом і не спускав очей з хатніх дверей". Хвилююча сцена у день від’їзду. Обійми з Чугайстром. "Прощавай! - каже йому Шкіпер, зазираючи в очі. - Не журись! Тепер ти тут господар…".

Уривок з останньої сторінки роману: "Товарні вагони на станції в Гайсині не відрізнялися від тих, якими з їхнього міста вивозили українців до Німеччини (таким майже два роки тому вибирався в чужу країну й Шкіперів тато). Щоправда, цього разу на підлозі виявилися важкі залізні смуги та металеві заготовки діаметром майже п'ятнадцять сантиметрів. Залізничники пояснили, що прямують вагони на завод у Дортмунді, але зупиняться і в Берліні (а саме туди їм треба). Можна вибирати будь-який вагон - усі однакові. Ось тепер і знадобився їхній килим, що вже пройшов перші мандрівні випробування. Складений у кілька разів і розстелений на підлозі, він дещо вирівняв і пом'якшив тверду холодну поверхню. Шкіпер з матір'ю від свого вагона далеко не відходили (місце знайшли в кутку, навіть здалося затишним, принаймні не на очах у всіх). Незабаром потяг мав їхати. Нарешті підкотив паровоз. Різкий короткий поштовх, потім весело клацнуло залізо зчеплення та буферів. Пройшло кілька хвилин, і поїзд повільно рушив. Крізь широко прочинені двері Шкіперові було видно, як повз нього поволі пропливали станційні склади, світили небіленими кутами якісь технічні споруди, халупи, а далі заспішив, вікнами пробігаючи повз їхній вагон, наче боявся, що і його заберуть до Німеччини, приземкуватий вокзальний будинок, фарбований у брудно-помаранчеве".

Святослав АЗАРКІН