П`ятниця, 29.03.2024, 01:04
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Категорії розділу
Світ про нас [89]
Премії [22]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » Статті » Світ про нас

Григорій Гусейнов: "Не слід боятися графоманів"
У.Т.: Розкажіть історію створення часопису "Кур’єр Кривбасу".
Виходить журнал з березня 1994 року. Скоро нам буде двадцять, поки що вісімнадцять. Перше число виглядало як великий за форматом, тоненький зошит. Мені хотілося, щоб у майже сімсоттисячному Кривому Розі було якомога більше української літератури, аби вчителі, студенти та учні читали українською. Згодом додалися автори з Жовтих Вод, Дніпродзержинська, Кіровограда... Далі перейшли на менший формат, аби можна було зручніше читати, наприклад, у транспорті (довжина міста понад сто кілометрів!). З Америки тоді привіз ще майже нікому не відомі тексти Тодося Осьмачки. Протягом двох років надрукували чи не всю його прозову спадщину. 2001-го у нас з’явилася стильна обкладинка, яку зробив львівський художник Юрко Кох. Друкувалися Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Михайлина Коцюбинська і вже молодші Олександр Ірванець, Оксана Луцишина, Євгенія Кононенко, Галя Петросаняк, Степан Процюк, Михайло Бриних, Іван Андрусяк, Андрій Окара... Мені завжди вистачало мужності відмовити авторам, які здавалися не форматними для "Кур’єра...". Так накопичувався загін недоброзичливців, войовничих і нахабних. У більшості це графомани, мстиві й часто просто підлі.
Позаминулого року вирішив, що раз журнал розходиться переважно у Києві, Галичині, зрештою, на всіх теренах України, треба друкувати його у столиці. Що означало друкувати журнал у Кривому Розі? Тут друкують, везуть до Києва, звідти направляють передплатникам, зокрема, і в Кривий Ріг. Якщо друкувати часопис у Києві, приходить він до читачів на два тижні раніше. Найбільший тираж у нас був дві тисячі примірників, після 2005 року наклад поступово скорочується. Зрештою, це загальна біда українських видань, та й "Укрпошта" бере колосальні гроші за доставку.

У.Т.: Багато хто вважає "Кур’єр Кривбасу" феноменом...
Ми очікуємо на трьохсоте число журналу. Так вийшло, що сьогодні літературні журнали можна перерахувати на пальцях однієї руки: "Всесвіт", "Київ", "Березіль" у Харкові, "Дзвін" у Львові. У багатьох обласних центрах є свої журнали та альманахи накладом від п’ятдесяти до п’ятисот примірників. "Вежа" у Кіровограді або "Склянка часу"*Zeitglas на Черкащині. Багато видань, але вони, як правило, не виходять за межі області. Там, де народилися, і вмирають. У більшості від глухого безгрошів’я.

У.Т.: Якими публікаціями у "Кур’єрі..." найбільше пишаєтесь?
Опубліковано багато всього різного. Зокрема, майже всі тексти Олеся Ульяненка (крім "Сталінки", яку він надрукував у "Сучасності", все решта пройшло через наш журнал). Володимир Кашка практично все з останніх текстів друкував у "Кур’єрі...". Нам говорили, що не слід друкувати і старших, і молодих, і забутих авторів, бо з того виходить вінегрет. А я вважав, що є письменник і є його текст. Якщо текст вартісний, його слід друкувати. А чи молодий це письменник, чи не молодий, живий чи забутий, значення немає. Коли дивлюсь журнали, бачу, що в деяких часописах редактор - людина не мужня, або свідомо неекономно витрачає гроші (значить, вони легко далися), чи має зацікавленість друкувати графоманію. Але боятися графоманів редактору не слід! Важко дається видавати журнал, і категорично не хочу друкувати прохідні речі. Краще відмовити, пояснити, чому відмовляєш. Рідко буває, що заплющую очі й даю рецензію на книжку, яка мені не симпатична. Але в більшості наші автори - це люди, яким я симпатизую або й мої багаторічні знайомі: Валерій Олександрович Шевчук, Роман Іванович Іваничук, Володимир Олександрович Базилевський, Віктор Неборак, Михайло Слабошпицький, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Юрій Буряк, Софія Майданська, Юрій Щербак... Список складався поступово й майже два десятиліття, він дуже довгий, але які це автори! Один графоман написав, що Григорій Гусейнов друкує своїх друзів. Я сказав би інакше: це мої вчителі і кумири. А водночас це висока, елітарна література. Мені ніколи не було соромно за авторів "Кур’єра Кривбасу".

У.Т.: Як добираєте тексти для публікації в журналі?
Вісімдесят відсотків - це, умовно кажучи, написані на замовлення. Водночас жодним чином не можна жадібно вихоплювати з-під руки - людина щойно написала, а ти вже друкуєш, щоб не запізнитися. Тексти під однією журнальною обкладинкою повинні бути в повній гармонії між собою, жоден не має залишатися в чиїйсь тіні, а отже, губитися. Тоді це поганий редактор. В останні роки знав тільки одного редактора, який умів побудувати фахово номер, - це Дмитро Стус. Але "Київська Русь" дуже швидко перестала виходити. Є внутрішнє редакторське відчуття у Юрка Винничука. У мене іноді гарний текст лежить рік-два, тому що поруч із ним не можу поставити інший. Розраховую лише на себе, на свій смак (ясна річ, далеко не досконалий, бачу свої прорахунки, дуже переймаюся цим). Особливо важко, що формується журнал поза визнаними культурними центрами, на маргінесах. Щиро вважаю "Кур’єр Кривбасу" виданням провінційним. Хоча багато років тому в Америці почув від Ореста Слупчинського: "Нью-Йорк - це найпровінційніше місто у світі".

У.Т.: Для Вас журнал важливіший як продукт чи як процес?
Напевно, якби не було в моїй степовій глибинці "Кур’єра Кривбасу", то ще не відомо, чи й нині мешкав би в Кривому Розі, місті для мене чужому і зовсім не цікавому через хронічну відсутність культури, пиху і невігластво, насправді великому робітничому селищі. Водночас цей край обдаровував Україну (і не лише її) колосальними постатями, які звідси, з індустріального Кривого Рогу, пішли у світи. Наприклад, письменника світового рівня Фрідріха Горенштейна, відомого тим, що з Андрєєм Тарковскім він, скромний криворізький будівельник, написав сценарій "Соляріса", а в автобіографічній повісті "Зима 1953 року" змалював юних криворізьких фезеушників часів сталінізму, які на своїх дитячих плечах витягували річний план видобутку руди. Письменника викинули геть з Радянського Союзу, десятиліттями його тут не згадували, він нещодавно помер у Берліні. Зараз у Москві вперше виходить зібрання творів Горенштейна. А хто згадує на Криворіжжі геніальні рядки Миколи Вінграновського про "снігодощ, що вовком пролітає і Ріг Кривий поволі обніма"? Чи, може, знають класика російської поезії Дмітрія Кєдріна, який тут бував (з Довгинцевого його дружина) і писав про Криворіжжя, глухо бідуючи й мешкаючи у крихітній кімнатці у Підмосков’ї? Чи, може, тримав хтось у руках автобіографічні книжки лауреата Шевченківської премії, Голови Земної Кулі №3 Леоніда Вишеславського, який про Кривий Ріг, де в нього пройшло раннє дитинство, написав чи не найщемливіші свої сторінки? А хто знає про письменника Панаса Феденка, найближчого приятеля і біографа геніального українського філософа Дмитра Чижевського? Чи про композитора Бориса Буєвського, з якого починалася вся українська естрадна пісня з його безсмертним шедевром "На долині туман..." з віршами Василя Діденка? Борис Буєвський народився у Кривому Розі, в Москві живе його син. Кому відомі світова зірка балету Ніна Семизорова, учениця Галини Уланової? Літературознавець Станіслав Цетляк, учень Юрія Лотмана, приятель Шевченківського лауреата Василя Голобородька, скромний викладач Криворізького педінституту, який пішов з цього життя непоміченим? А ще сотні інших імен, включно з Олесем Ульяненком, який будував у Кривому Розі знамениту Дев’яту доменну піч. Я не люблю це місто, хоча ціную його історію. Як результат - антологія "На землі, на рідній...", що виходить при "Кур’єрі Кривбасу" з 2000 року і про яку захоплено писали ще в "Книжнику-ревю". Останній том вийшов 2012 року. Перший том виходив двічі, й продалося (у зросійщеному Кривому Розі!) три тисячі примірників. Не так давно криворіжець-каскадер, ще один дивовижний чоловік, вирішив, стоячи на мотоциклі, проїхати з Кривого Рогу до Лондона. І справді проїхав! Його скрізь захоплено зустрічали. Він мені зі здивуванням потім розповідав, що майже повсюди першим запитанням до нього було: "Так ви з Кривого Рогу? Ми знаємо це місто, там виходить журнал "Кур’єр Кривбасу".
Вже тридцять років живу у Кривому Розі і постійно мрію звідси назавжди поїхати. А от не їду, як бачите, бо тримає мене тут "Кур’єр Кривбасу". Щоранку я приходжу у свій крихітний кабінет на проспекті Металургів. Повз мої вікна проходить напівбожевільна публіка на футбол, волаючи матюки (стадіон за сто метрів від редакції), першого травня та сьомого листопада сумна колона старших людей з червоними прапорами та духовим оркестром суне до пам’ятника Леніну (він під стадіоном), увечері сновигають п’яні юрби (гнидники та базар поряд). Коли терпець уривається, обов’язково вирушаю до Києва, де буваю кілька днів поспіль і ніби оживаю. Хоча б раз на рік виїжджаю до Одеси, де вчився в університеті. Знайомий, може, із половиною письменників України, які сьогодні продуктивно працюють. А з іншою половиною якщо не знайомий, то лише тому, що вони не кияни або не одесити чи львів’яни. Але листуємося з ними завдяки Інтернету, жодних проблем немає. В мене ніколи не було мети тягнути в "Кур’єр..." наймодніших письменників. Автори відчувають, коли їх люблять чи не приймають. Звідси ставлення до часопису та до мене. Коли з журналу іде автор, буває дуже боляче. А таке, на жаль, трапляється. Ми почали друкувати останню книжку Юрка Гудзя - і раптом його не стало. Надійшли поезії від Леоніда Талалая, а слідом страшна звістка. За двадцять років зібрався цілий некрополь. Я знав Івана Максимовича Кошелівця, ми познайомилися на письменницькому з’їзді. Поруч з ним стояла неймовірна Емма Андієвська. Він, колишній редактор "Сучасності", сказав тепле слово про "Кур’єр...". Пройшло багато років, а ми досі дружимо з Еммою Андієвською. Майже щороку зустрічаємося в Києві, куди вона приїздить на наше запрошення з приводу чергового вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Пані Емма й сама лауреатка цієї премії. Підтримували журнал Павло Архипович Загребельний і Володимир Григорович Дрозд. А це багато значило, бо ми тільки-тільки починали й нас легко ображали. "Плерома" (хто про неї сьогодні знає?) з неприхованою зневагою писала про "дилетантську нерозбірливість та убогість" нашого журналу. А от найкращий на ту пору культурологічний журнал "Art Line" підтримав нас, бо, чесно скажу, під пресом "плером" і їхніх сателітів руки опускалися. Не знаю і досі, хто статтю в "Art Line" готував, але вдячний цій людині, хоча пройшло вже п’ятнадцять років. Водночас "Щоденний жезл" Євгена Пашковського тоді ще живий класик Павло Загребельний прочитав якраз у "Кур’єрі...". Автор суперового роману отримав Шевченківську премію. І це для нас було неймовірною моральною підтримкою.

У.Т.: Які тенденції спостерігаєте в українському літературному процесі?
Мої спостереження сумні. Багато років гальмує Спілка письменників. Зараз прийшла нова команда (я секретар Спілки), але старі завали такої висоти, що пік Комунізму відпочиває. Коли виникла ідея АУПу, то з Володимиром Григоровичем Дроздом їздили на установчі збори в Могилянку. Він дуже надіявся на нову свіжу хвилю, що мала зрушити й Спілку. Надії не виправдалися. Почалося з трагічної смерті Соломії Павличко. Багатьом АУП здався засобом для утвердження власних амбіцій. Коли почала вмирати АУПівська газета "Література плюс", я вирішив її тимчасово розміщувати в "Кур’єрі...". Знову комусь не сподобалося і газету знищили. Заздрісність - ось що заважає. Є молоді талановиті письменники, кожен, зрозуміла річ, обов’язково хоче прийти до свого читача. Треба видавати книжку. А книгорозповсюдження фактично не існує. Єдине світло в кінці тунелю - мережа книжкових магазинів "Є". Кожен мій приїзд до Києва - похід у фірмовий магазин на вулиці Лисенка. Більшого свята сьогодні не уявляю, там завжди є найактуальніші книжки. А в більшості письменник, хто б він не був, бере свою нову книжку в торбину і їде з нею Україною - там п’ять примірників продав, там три. Це неймовірно сумно. Недавно прочитав інтерв’ю одного креативного письменника, який з року в рік поїдом нас їв. Виявилося, він повернувся з такого турне, де продав зо три сотні своєї неймовірно розрекламованої книжки. І це проїхавши пів-України! Такі тенденції в українському літературному процесі.
Намагаємося у журналі друкувати рецензії, бо вони - лакмусовий папірець, і якщо є література, то повинно бути й багато рецензій. Якщо немає про що писати, вмовити написати рецензію дуже важко. Входжу до експертної ради популярного Інтернет-видання "Літакцент", де помічається кожна літературна новинка і дається їй некомпліментарна оцінка. Розглядаємо книжки раз на квартал, але на столі, за яким сидять експерти, буває не більше двох десятків книжок. Не більше! Коли хочемо визначити, яка книжка краща, а яка гірша - іноді немає з чого вибирати. Так що ситуація загалом малооптимістична. Чотири-п’ять років тому в Україні яскраво зазвучала жіноча література - і проза, і поезія. Це так було помітно, я дуже тішився. Зараз хвиля пригасла. Водночас лише щойно ми видрукували вишуканий роман Марії Микицей (а критика мовчить!), на черзі проза Анни Малігон (так само дебют!), я закоханий у поезії Юлії Стахівської та переклади Ірини Шувалової. А от чоловічий літературний загін останні роки пройшов через неймовірні втрати - Юрко Гудзь, Юрко Покальчук, Ігор Римарук, Олесь Ульяненко, Володимир Кашка, Василь Кожелянко, Назар Гончар... Все це дуже сумно. Потрібні десятиліття, щоб наросли нові м’язи.

У.Т.: Як Ви оцінюєте мистецьке життя у Кривому Розі?
Я завжди ставився до нього, майже цілком російськомовного, дуже скептично.

У.Т.: Тобто Ви абстрагуєтеся від культурних подій у Вашому місті?
Мені вони не цікаві, тому що це типові периферійні заходи. Крім амбіцій, там немає нічого. Тим більше ніякого відношення до української літератури. Самодіяльність. Дозвілля. Клуби вихідного дня.

У.Т.: Але ж є місцева ініціатива!
От і добре. Менше будуть швендяти вулицями, де розгул наркотиків, алкоголю...

"Український тиждень", №32 від 10-16 серпня 2012 року

Категорія: Світ про нас | Додав: courier-kr (15.08.2012)
Переглядів: 977 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: