Зустрічі з письменником, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, нашим земляком Григорієм Гусейновим, котрий тривалий час мешкає в Кривому Розі, - це завжди можливість долучитися до невичерпної скарбниці інформації про Кіровоградщину. Наскільки знає її Григорій Джамалович, мабуть не знає ніхто інший, свідченням чому є видані ним книги, зокрема десятитомник "Господні зерна". Фактично щороку він радує своїх прихильників новими творами, ось і цього разу підставою для зустрічі стали нові книжки "Одіссея Шкіпера та Чугайстра" і "Між часом і морем".

На зустрічі йшлося не тільки про літературу. Деякі думки Григорія Джамаловича записало видання "З перших уст".

Про борги

- Я думаю, що писати мене спонукає низка боргів. Скажімо, перший мій борг був перед маленькою дитиною, яка пішла до школи й отримала там колосальне приниження. Мене всі називали "турок", я був найбіднішим у класі, найбіднішим на вулиці та, гадаю, й у всій Помічній. Якось мене покликала до себе директорка й каже: "Ми вирішили тобі трохи допомогти. Ось, візьми". І дає мені піджачок. Мене це дуже образило. Піджак я, зрозуміло, не взяв і майже половину життя носив у собі той біль. Якось, переглядаючи свої книжки, знайшов цей епізод і згадав про свою образу. Однак зрозумів: пробачити її можу лише я, більше ніхто. Але відчуття приниженості мені потрібно було кудись вихлюпнути. 

Коли я написав "Станційні пасторалі", мене відпустило. Це була перша спроба якось заземлити свої страждання й віддати борг. Так стався поштовх до звільнення від гіркого минулого. Відтоді в мене розв’язалися руки, з’явилися твердість і впевненість. 

Узагалі, всі сюжети моїх творів - це відчуття каменя всередині, який тисне і не дає дихати. Як притисне аж до землі - тоді вже мусиш сідати й писати. Я думаю, так відбувається в усіх письменників.

Хто рано встає…

- Мій робочий день починається дуже рано, я навіть квартиру обміняв, щоб була ближче до редакції "Кур’єр Кривбасу". Приблизно о сьомій ранку я вже на місці. Працюю над матеріалами десь до першої години дня, а потім займаюся господарчими справами, вирішенням фінансових питань - треба ж дбати й про вчасну оплату праці колективу. Так триває аж до 20.00. Потім я йду додому, а о 21.00 уже вимикаюся. Телевізор не дивлюся - немає ні часу, ні потреби.

Про літературу

- Пам’ятаю, на початку дев’яностих в Україні були тисячі книжкових магазинів, а зараз лишилося шістдесят. Шість десятків на всю країну! Сьогодні модна "тусовочка" - кілька людей, які юрмляться навколо якогось олігарха. Він дає якісь копійки, і вони летять туди, як на мед. У тому товаристві є й дуже симпатична поетка, яка приїхала з Луганська, і ще якісь невизнані генії. Такий собі міжсобойчик. Десь в іншому місці - ще один міжсобойчик. А літератури як такої немає, як немає й об’єктивності у видавничій політиці. Все замовне. Книжки можна не читати. Останній приклад - дуже гарна авторка Ольга Гнатюк, з якою ми давно знайомі. Її книжка стала володарем Гран-прі Форуму видавців у Львові. Щоправда, вийшла накладом… у п’ять примірників. 

Література перестала бути засобом натхнення й виховання. Зараз ми фактично живемо між "кавееном", "95 кварталом" і рекламною паузою. Все! І так відбувається не лише у нас, а й в усьому світі. Нещодавно я був в одній європейській країні й побачив: у людей немає книг. У жодній квартирі - бодай книжкової шафи! Книжка вибула з розряду предметів першої необхідності. Тому й видається по п’ять примірників, бо на книжку немає попиту.

Все, що ми робимо, адресовано дуже маленькому прошарку, можливо, не зовсім нормальних людей. Зрештою, той, хто пише, - також не зовсім нормальна людина…

Літературна "кухня" й кулінарні вподобання

- Працювати над творами мені допомагає дружина. Щоправда, вона коректури не робить, а читає вже готову книгу й каже: "Цього друкувати не можна". Тому я, знаючи про таку особливість, змушений з самого початку ретельно працювати над текстом. Пишу дуже повільно й важко, маючи сто початків і сто закінчень.

Я думав, що так відбувається лише в мене. А недавно побачив документальну стрічку про актрису Жанну Болотову - дружину відомого режисера Миколи Губенка. Вона розповіла, що не завжди розділяла захоплення з приводу фільмів свого чоловіка і робила зауваження навіть тоді, коли всі хвалили. Ті зауваження виявлялися дуже слушними. Я тоді зрозумів, що жінки бувають не лише вірними подругами, а й суворими критиками.

Що ж стосується кулінарії, то готувати я не вмію й не люблю. А от моя теща була чудовим кулінаром і взагалі дивовижною людиною. Все позитивне, що є в моєї дружини, - це риси, які були в моєї тещі.

Віднедавна я страшенно не люблю алкоголь, як і мій колега Михайло Слабошпицький. Коли ми буваємо в компаніях, де накритий стіл і рікою ллється оковита, він каже: "Хлопці, я вже своє випив. Якби все, що я випив, можна було би злити в одну калюжу й поставити човен, то можна було б трошки пропливти".

А ще я страшенно не люблю ковбас, не переношу навіть запаху. Дружина попросила мене привезти з Кіровограда її улюблену кров’янку. Я, звичайно, куплю, незважаючи на те що її запах заповнить усю машину, поки я їхатиму додому. 

От що я люблю, так це каші. Вранці перед роботою сам собі заварюю ложку каші й до обіду мені цього вистачає. Каша повинна неодмінно бути заправлена олією, достатньо чайної ложки. У мене вдома є ціла колекція олії, яку я купую всюди, де буваю. А ще дуже люблю зелений чай...

Інформаційний портал "Гречка",

http://gre4ka.info