Вівторок, 15.10.2024, 11:36
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Категорії розділу
Світ про нас [89]
Премії [22]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » Статті » Світ про нас

Далеко, аж на краю війни

23 серпня Григорію Гусейнову минає 65, а нещодавно побачив світ новий роман письменника

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Григорій Гусейнов не вміє по­вторюватися в книжках. У кожному новому творі він утікає від способів організа­ції матеріалу, прийомів ве­дення прозового повістування й інтонації попереднього твору. При­кметна особливість Гусейнова - аскетична оголеність письма, не­хіть до всяких літературних ефек­тів. У нього не знайдемо метафо­ричних хащів, педалювання емо­цій чи бодай якогось натяку на перечуленість. Це, сказати б, еталон­но автологічне письмо, де все, як правило, називається своїми іменами. В українській прозі це не дуже поширено - майже всі прагнуть писати на поетичному чи патетич­ному регістрі, що спричиняє зоднаковіння творчих манер авторів. Отакий стильовий перекіс, здаєть­ся, завжди був у нашій прозі. І тим помітнішим стає в ній той, хто йде не у фарватері цієї традиції.

"Одіссея Шкіпера та Чугайстра" одержала в автора незвичну жанрову дефініцію - "окупаційний роман". Гадаю, що акценту­ванням саме на окупаційності ав­тор принципово відмежовується від усієї тієї писанини про війну й жит­тя під німецькою окупацією, котра є в нашій літературі. Хіба що за винятком "Мертвої зони" Євгена Гу­цала й "Потерчат" Володимира Рутківського, все там - на один копил: героїчна боротьба з загарбни­ками, нескорені підпільники, піді­рвані поїзди, розклеєні листівки...

Так, і це було в ту війну. Але - не тільки це. І не аж так тотально, як це подає наша література, схильна до пропагандистських мі­фів. Нам ніби якось аж ніяково зі­знатися, що в окупації люди вирощували хліб, білили хати, закоху­валися, справляли весілля, народ­жували дітей: одне слово, жили так, як жили і в мирний час. І вій­на йшла повз них, мовби геть сторо­ною, загалом не аж так упливаючи на триб їхнього життя. Подобається це комусь сьогодні чи не подоба­ється, але здебільшого було саме так. Не всі ставали героями, і зов­сім не горіла земля під ногами в окупанта. А сюжети про підпільно-партизанський масовий рух неймо­вірно гіперболізовані. Нині вже оприлюднено документальні дані, де все те виглядає в тисячі разів скромніше. Не було аж ніякого ма­сового спротиву замученої режи­мом, голодомором, колгоспами і ре­пресіями української людності. Бу­ло елементарне бажання жити, достосовуючись до нових умов.

Власне окупаційний акцент "Одіссеї..." не притлумлює в ній характерних моментів "роману ви­ховання". Юнаки степового містеч­ка, не обтяжені високими імпера­тивами та якимись філософськими проблемами, живучи в скром­них оселях, а то й у землянках побі­ля скромної річки, голосно назва­ної Дунай (ще один Дунай!), без особливого жалю оглядаються в ра­дянське вчора - нічого неймовір­ного, дорогого для них там не було. Як і немає нічого сьогодні, в час окупації. Хіба що дорога родина їх­ня чиста, безкорислива, як це бува­ло лише в юності, дружба. Для них щонайголовніше на світі - те, що відбувається в їхньому колі, а все решта - геть другорядне. Як їм здається, життя після приходу нім­ців мовби зовсім зупинилося. Не випадкова в цьому сенсі така фраза в романі: "Завтра - це лише інша назва сьогодні".

Людність не виявляє належно­го патріотизму. Коли старших чо­ловіків починають викликати до військкомату, щоб відправити на фронт - багато з них утікає на се­ла, щоб заховатися там від мобілі­зації. Безладно відступають ра­дянські війська. Люди розграбову­ють магазини, сваряться, чублять­ся, коли не вдається щось чуже прихопити. Й ось перша зустріч із німцями. Зовсім не така, як те зоб­ражувала радянська література. "Шкіпер сказав офіцерові кілька фраз англійською, і той його розу­мів. І, помітивши це, натовп почав гукати Шкіперові: "Скажи, що ми їх чекали! Синочку, розкажи, як ми за Сталіна натерпілися!" Напе­ред пропхався чоловік без ноги: "Я втратив ногу в Сибіру, в таборі, пе­редай їм це!" Його відштовхував ін­ший: "Мені в колгоспі наказали по­виймати запчастини в тракторів і їх понищити чи викинути в ставок, але я цього не зробив. Переклади, хлопче!"

Охоче здаються в полон переля­кані червоноармійці, що охороня­ли міст. Німці забирають їхні гвин­тівки, розбивають їх об стовпи, а полонених проганяють додому, "до матки". Перше враження: окупан­ти зовсім не страшні. Однак наступ­ного дня хтось звідкись по німцях стрельнув. Вони одразу взяли за­ручників та оголосили: якщо той, хто стріляв, не прийде з повинною, заручників буде розстріляно. Ніх­то, звичайно, не зголосився - і за­ручників розстріляли. Такі перші сюжети окупації.

Десь далеко покотився фронт. А тут знову стабілізувалося спокійне буденне життя. Ніхто нікуди ні з чим не поспішав. Здавалося Шкіпе­рові, який відчував себе безпоміч­ним осіннім листком у негоду, що всі ці зміни остаточні, що "віднині й назавжди треба забути про совєти, Сталіна, комсомол, політінформацію..." Димлять у містечку ні­мецькі польові кухні, бігають хлоп­ці до агрономічної школи, йдуть вистави в тамтешньому театрі іме­ні Котляревського, функціонує "Просвіта", прислухається до сво­го серця, враженого стрілою амура, Шкіпер, виголошує свої сакрамен­тальні сентенції Сьома. Виникає навіть ілюзія рівноваги окупацій­ного життя та позитивних перспек­тив на завтра - Шкіперів батько говорить, що є реальні шанси на Українську державу. Але в один день усе раптово зрушується з міс­ця. Розстріли євреїв. Жорстокість поліцаїв та фольксдойчів. Облави на молодь, яку відправляють на примусові роботи в Німеччину. Знущання з військовополонених. Одне слово - другий бік медалі під назвою "окупація". А поряд із цим - усякі курйозні ситуації, на які завжди багате життя (скажімо, самогонна епопея в німецькому шпиталі), тобто абсолютно не промовисті й невизначні події, що з них в основному й складається на­ше земне існування.

Та ось настають дні, коли Шкіперова родина й тисячі таких, як вони, мають кинути рідні оселі й виїздити на Захід - наступають ра­дянські війська, і люди втікають, щоб не опинитися знову в радянському "раю". Жодної патетики, з аб­солютно буденними інтонаціями оповідається і про це рішення, і про від’їзд. Усе це, як і раніше, - в стилістиці неореалізму і мовби з віддалі спогаду.

Поминуть десятиліття. І ось од­ного дня в будинку на вулиці Індіан Ровд у Торонто обізветься телефон. Слухавку зніме постарілий Шкі­пер, який почує з далекої далечи­ни, мовби з глибини минулого, Сьомчин голос: "Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є, а лента набої постійно подає..." І Шкіпер одразу ж підхопить: "Ах, лента за лентою - набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай!"

Тоді в степовому містечку дру­зі заприсяглися: хоч би куди розки­дало їх вітрами історії, шукати - і неодмінно знайти! - один одного. Й ось фінал усіх тих подій, котрим починається роман. Сьомка з від­стані чи не сімдесяти літ і чи не де­сяти тисяч кілометрів дружньо шпетить вайлуватого Шкіпера. Обоє поводяться так, мовби вони розлучилися тільки вчора.

А далі роман - суцільна рет­роспекція.

Є в "Шкіпері" ще дві характер­ні прикмети. У ньому тотально па­нує особлива аура степу. Там бага­то високих небес і сонця. Там гаря­че повітря й курні шляхи. Далекі обрії і захмелені від спеки, заповільні степовики. Там усе - за не­значними винятками - дихає не­поквапливістю й нехапливістю. Це трохи інша, ніж Наддніпрянщина, Слобожанщина, Волинь чи Галичи­на, Україна.

Друга прикмета "Шкіпера" - справедливі в діях фантастичні іс­тоти жовтобрюхи, які втручаються в хід подій, караючи зло й лишаю­чись на периферії сюжету. Жовто­брюхи в Гусейнова - також уособлення степу, його містична сила.

Цей роман видається по-своєму етапним для Григорія Гусейнова, бо він вивів автора на нові стильові обертони. Зрозуміло, Гусейнов пе­ріоду "Господніх зерен" лишився в минулому часі. Сьогоднішній Гу­сейнов більше, ніж історичним і культурологічним матеріалом (хоч і в цьому творі є цікаві ретиради та­кого характеру), зацікавлений пе­редовсім винайденням нових фор­мальних прийомів ведення прозо­вого повістування, його оригіналь­ною оркестрацією.

Далеко від війни, однак таки в неї під ногами живуть Гусейнові герої. Вони відчувають: усе це для них безслідно також не минеться. Їх також поранить війна. І ті рани в собі вони понесуть через усі мир­ні роки, оглядаючись пам’яттю сю­ди, в окупацію українського степу. І тут - найголовніший екзистенційний нерв цього несподіваного роману.

 

Газета "День", № 150-151, 21-22 серпня 2015

Категорія: Світ про нас | Додав: courier-kr (03.09.2015)
Переглядів: 589 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: