| Головна » Статті » Світ про нас |
У степу ти один стоїш перед Богом, і ти - найвищий
Григорій Гусейнов. Між часом і морем. Колекція невигаданих історій. - К.: Ярославів Вал, 2013. - 720 с. "Між часом і морем" - таку філософську, майже медитативну, назву має нова книжка нашого земляка, відомого українського письменника Григорія Гусейнова. Краплю за краплею збирав він матеріал для неї, а тепер вважає своїм обов’язком проводити зустрічі з людьми, які допомагали її писати. У перерві між такими поїздками ми зустрілися з Григорієм Джамаловичем, і наше інтерв’ю переросло в приємну, задушевну розмову. - Безперечно, це криворізька книжка. Сюжетами, інтонацією, розумінням ментальності тутешнього жителя. Вона й починається з того, що на станцію Мудрьону на початку 1953 року приїздить (а насправді повертається додому) молодий гірник Володимир Орлов. Хто ця людина, чому саме з нього ведеться сюжетна лінія, де навіч родина Тараса Григоровича Шевченка, класик російської літератури Леонід Андреєв, близький приятель Максима Горького, ще десятки інших видатних постатей вітчизняної культури та історії?  Цю книжку робив без пафосу, вона - дуже великий шматок мого життя, спроба багато чого збагнути й осмислити. Я народився на залізниці, й перша книжка "Станційні пасторалі" була про моє дитинство, до десятого класу я прочитав дві бібліотеки - міську і станційну; другу книжку "Повернення в Портленд" присвятив Києву, там навчався й відкривав для себе цивілізацію. Мені тоді пощастило бувати в майстерні геніальної української художниці Тетяни Яблонської, я бачив Миколу Бажана, Михайла Стельмаха, сестер Остапа Вишні... Тут я кохав, дізнавався про зради, страждав, і ці відчуття співвідносні для мене зі всесвітньою повінню. А ось третій, дорослий період - це відкриття Одеси, де зустрічався з людьми такого рівня, що про кожного легко написати окрему книжку! Тут я, приміром, взяв до рук старовинне видання, що належало Єлизаветі Воронцовій, коханці Пушкіна. Ти береш таку книжку, знаючи, хто її гортав, і розумієш, що історія - це не десь далеко, а поруч. Або такий факт: геній російської і світової літератури Іван Бунін любив жити при Одеській картинній галереї, приїздив з Москви і подовгу тут жив. А знаменитий одеський історик Олександр Дерібас усе життя мешкав при міській бібліотеці й писав там свої книжки. Дітей у нього не було, одружений був на першій дружині Буніна. Ти відвідуєш ці місця, намагаєшся розв’язати задачі, що тебе зустрічають на кожному кроці. Звідки в центрі Одеси вулиця Гаванна, адже до гавані від неї дуже далеко? А хто такі Рішельє чи Дерібас, чиїми іменами назвали найголовніші магістралі, як і чому сюди потрапили ці чужинці? Про що говорить меморіальна дошка на честь Лесі Українки? Хто такі Михайло Комаров, Микола Кузнецов, Михайло Жук?- Як Вам вдається дізнаватися подробиці з життя відомих людей? - Це не так важко, якщо цікавитися. Я з подивом дізнався, що Бунін був великий цинік: у Москві і Петербурзі у нього закохувалися найбагатші дівчата, він поводився з ними, як з насінням. Потім приїхав в Одесу, влаштувався працювати в газету. У власника цієї газети була донька, Бунін закохав її в себе. Коли жінка народила йому сина, він її покинув. Вже будучи літньою людиною, зустрівши в Парижі юну дівчину, зрадив свою дружину, з якою прожив понад тридцять років. Але він першим з росіян отримав Нобелівську премію. Причому коли був уже в еміграції, за межами рідної землі. Жив у Парижі й преміальний мільйон доларів у кишеню не поклав, а роздав землякам, яких радянська батьківщина викинула за межі комуністичного царства. Бунін став для еміграції взірцем порядності. Й письменник це геніальний. Його тексти зразкові й відомі у світі поряд з Кафкою, Прустом, Джойсом... Про нього також є в моїй останній книжці "Між часом і морем" (2013). Письменник був знайомий з Вадимом Андреєвим, родичем Тараса Шевченка. Зрештою, твердження про те, що минулий час неодмінно стає визначальним для наступних поколінь, чи не найсуттєвіше в книжці. Минуле йде за нами назирці, ми йому підзвітні діями, думками. В книжці розповідається про поміщиків-степовиків, які будували в селах школи, храми, вчили селян культурі сільськогосподарського виробництва. В революціях народ, зусиллями маніпуляторів-більшовиків, осліп і оглух. Загальний гріх суцільної ненависті не знято досі. Він кривавий, страшний. Кілька десятиліть повного забуття. Книжка розповідає про поміщиків-степовиків, яких можна вирізнити сьогодні хіба за назвами сіл: Кантакузини, Ерделі, Скаржинські, Кир’якови, Акацатови... Що знаємо про них та їхніх нащадків? А якщо не знаємо, то чому? Адже ніде на світі такого немає. Інша сюжетна лінія - життя видатного українського історика Аполлона Скальковського. Навіч приклад, як поляк із Житомира перейнявся пошаною до українського Степу, запорозької історії, віддав цьому все життя і натхнення письменника та хронографа. На жаль, і воно нами так само забулося. В Одесі, де він був похований, навіть не вціліла його могила. - З такими зануреннями в історичні факти і родинні зв’язки неординарних особистостей Вас уже можна назвати не письменником, а істориком. - Ні, я менше за все історик. У книжці мало історії, там, швидше, розмитість відчуттів, напівтони, без різких революційних переходів та присудів. Ви помічали, наприклад, чим талановитіший актор, тим менше він на сцені кричить і бурхливо виражає свої емоції? Років чотири тому був в Одесі у свого вчителя. Колись, ще учнем 9 класу, купив крихітну книжечку тоді тридцятилітнього літератора Григорія Зленка. Там було стільки знайомих і милих мені речей! Я написав листа у видавництво, щоб передали його письменнику. Несподівано надійшла відповідь - автор книжки запросив мене при нагоді зайти до нього познайомитись. Я поспіхом примчав до Одеси, на світанку зателефонував і поїхав на Чорноморку. Ми познайомились. Він був радий, що у його першої книжки є читач. Потім вчився в технікумі, а він наполягав, щоб я здобував вищу освіту. Тоді подумав: які ж надії він на мене покладає! Минуло багато часу, й от, у черговий раз приїхавши до Одеси, дізнався, що Григорій Дем’янович Зленко пішов на пенсію. Наукова бібліотека, де він працював сорок років, стала для мене рідним берегом. З тієї пори повсякчас відчував, що повинен про це написати. І нова книжка - спроба подяки багатолітньому натхненнику. Водночас це історія Одеси, одного з найкрасивіших й оригінальних міст, що довелося бачити. І все ж головний герой книжки - Степ. - Степ живий, романтичний і вічний… - Після чергової російсько-турецької війни у містечку Мигія на межі Херсонщини й Одещини селились степовики-розбійники. В цьому місці жив легендарний козак Мамай (тут є Мамаєва скеля, а в селі й нині багато Мамаєнків). Місця напівміфічні. Гайдамаки промишляли розбоєм і дратували царицю Катерину ІІ. До неї приїхав військовик із Сербії, дворянин Іван Хорват, і запропонував поселити на цій землі тисячі сербів. Імператриця погодилась, на запорозьких землях почали селитися серби, хорвати... Між запорожцями й сербами виникали конфлікти за територію. Скальковський цікавився історією цього краю. Якось в Єлисаветграді натрапив на купу рукописів і документів останньої Запорозької Січі. Почав їх ретельно вивчати й скоро став, по суті, першим істориком Запорозької Січі. Його тексти неймовірно легко написані, вони модерні. Потім разом з професором Вадимом Хмарським ми ходили Одесою, шукали будинки, пов’язані з життям історика, фотографували їх. Моя книжка жодним чином не історична, а, скоріше, автобіографічна. - Але ж Ви так вправно з’єднали все у суцільний ланцюжок… - І все ж історія в книжці "Між часом і морем" виступає тлом. А на ньому розкриті мої відчуття, уявлення про Україну, спогади, навіть фантазії. - А як у Вас виходить так романтизувати, персоніфікувати Степ? Він у Вас живе і дихає, червоною ниткою проходить крізь полотно тексту майже кожної книжки. - Цього ніколи не планую. Ще до появи "Господніх зерен" виступав на врученні премії імені Омеляна та Тетяни Антоновичів (США) і заговорив про Степ. І почув від академіка Миколи Григоровича Жулинського: "Ми нарешті дочекалися письменника, який пише про те, про що ми завжди забуваємо". А для себе я поставив питання: що таке людина серед Степу? Насправді стоїш перед Богом, і в цю хвилину здаєшся найвищим, дерев немає, під тобою лише земля. Ніщо не заважає… Але яка величезна відповідальність лягає на твої плечі. Чи здатний її витримати? - Григорію Джамаловичу, Ви - секретар Національної Спілки письменників України? Якої думки про літераторів? - Сучасна українська література напрочуд різноманітна. Сьогодення диктує письменникам нові умови. Раніше було так: написав книжку, для її видання потрібна купа рецензентів, видавництво різало тексти незалежно від імені письменника. Сьогодні все залежить від умілого менеджменту. Ти написав, а вже менеджер займається просуванням на ринок, домовляється зі ЗМІ. Це ціла індустрія. Готову книжку покласти на стіл читачу непросто. Книгарень майже немає. Держава намагається допомогти (я багато років експерт у Держкомвидаві і проблему знаю), грошей обмаль. Книговидання та пропаганда книжки - це не повноводна річка, а ледве живий потічок, що стає дедалі меншим. Зараз багато їжджу, хочу, щоб моя книжка залишилася хоча б у тих місцях, про які написана. - Що Вас тривожить як секретаря Спілки письменників? - Те, що, на жаль, ще існує література, якої не повинно в Україні, європейській державі, бути, яка не рідко розпалює ворожнечу, має антиукраїнську агресивну інтонацію. - А як Ви відреагували на "Холодний Яр" Василя Шкляра? - Книжка складна. Вона відтворює події, про які десятиліттями заборонялося писати. А якщо додати талановитість тексту, вміння автора, то книжка варта найвищої оцінки, вчасна і потрібна, вона вчить любити свою країну, дбати про неї і пишатися нею. - Григорію Джамаловичу, Ви вмієте відзначати людські чесноти. Майже всіх своїх знайомих літераторів називаєте симпатичними, талановитими й дивовижними людьми. - А як можна говорити погане про колегу-письменника, коли він у книжку вкладає частину свого серця, намагається бути з читачем відвертим і чесним? Написати книжку - це завжди розкрити душу. - А до ненормативної лексики в літературі як ставитесь? - Вона, на щастя, вже зникає. Був період, коли не можна було від неї відбитися. - Переказились? - Напевно. - Олеся Бузину вважаєте за письменника? - Категорично ні. Це маніакальна антиукраїнськість і гроші. Взірці для мене - Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Роман Іваничук, Юрій Щербак, Михайло Слабошпицький... Список довгий і поважний. Переглянувши товстий письменницький довідник, що показав мені Григорій Джамалович, я не угледіла прикметних імен - талановитих, натхненних майстрів мудрого слова, які б залишили вагомий слід у сучасній літературі (хіба за винятком декількох відомих літераторів). "Нема епохи для поетів, та є поети для епох", - вважає Ліна Костенко. Хочеться вірити, що мудрий і безпристрасний Час колись усе поставить на свої місця. Й тоді між часом і морем нашим нащадкам дістануться справді кращі здобутки письменства. І в цьому ми з Григорієм Джамаловичем солідарні. Тетяна Дрєєва, "Червоний гірник", 2 січня 2014 року, № 1 (21426)
| |
| Переглядів: 833 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |
