Головна » Статті » Світ про нас |
У степу ти один стоїш перед Богом, і ти - найвищий
Григорій Гусейнов. Між часом і морем. Колекція невигаданих історій. - К.: Ярославів Вал, 2013. - 720 с. "Між часом і морем" - таку філософську, майже медитативну, назву має нова книжка нашого земляка, відомого українського письменника Григорія Гусейнова. Краплю за краплею збирав він матеріал для неї, а тепер вважає своїм обов’язком проводити зустрічі з людьми, які допомагали її писати. У перерві між такими поїздками ми зустрілися з Григорієм Джамаловичем, і наше інтерв’ю переросло в приємну, задушевну розмову. - Безперечно, це криворізька книжка. Сюжетами, інтонацією, розумінням ментальності тутешнього жителя. Вона й починається з того, що на станцію Мудрьону на початку 1953 року приїздить (а насправді повертається додому) молодий гірник Володимир Орлов. Хто ця людина, чому саме з нього ведеться сюжетна лінія, де навіч родина Тараса Григоровича Шевченка, класик російської літератури Леонід Андреєв, близький приятель Максима Горького, ще десятки інших видатних постатей вітчизняної культури та історії? ![]() - Як Вам вдається дізнаватися подробиці з життя відомих людей? - Це не так важко, якщо цікавитися. Я з подивом дізнався, що Бунін був великий цинік: у Москві і Петербурзі у нього закохувалися найбагатші дівчата, він поводився з ними, як з насінням. Потім приїхав в Одесу, влаштувався працювати в газету. У власника цієї газети була донька, Бунін закохав її в себе. Коли жінка народила йому сина, він її покинув. Вже будучи літньою людиною, зустрівши в Парижі юну дівчину, зрадив свою дружину, з якою прожив понад тридцять років. Але він першим з росіян отримав Нобелівську премію. Причому коли був уже в еміграції, за межами рідної землі. Жив у Парижі й преміальний мільйон доларів у кишеню не поклав, а роздав землякам, яких радянська батьківщина викинула за межі комуністичного царства. Бунін став для еміграції взірцем порядності. Й письменник це геніальний. Його тексти зразкові й відомі у світі поряд з Кафкою, Прустом, Джойсом... Про нього також є в моїй останній книжці "Між часом і морем" (2013). Письменник був знайомий з Вадимом Андреєвим, родичем Тараса Шевченка. Зрештою, твердження про те, що минулий час неодмінно стає визначальним для наступних поколінь, чи не найсуттєвіше в книжці. Минуле йде за нами назирці, ми йому підзвітні діями, думками. В книжці розповідається про поміщиків-степовиків, які будували в селах школи, храми, вчили селян культурі сільськогосподарського виробництва. В революціях народ, зусиллями маніпуляторів-більшовиків, осліп і оглух. Загальний гріх суцільної ненависті не знято досі. Він кривавий, страшний. Кілька десятиліть повного забуття. Книжка розповідає про поміщиків-степовиків, яких можна вирізнити сьогодні хіба за назвами сіл: Кантакузини, Ерделі, Скаржинські, Кир’якови, Акацатови... Що знаємо про них та їхніх нащадків? А якщо не знаємо, то чому? Адже ніде на світі такого немає. Інша сюжетна лінія - життя видатного українського історика Аполлона Скальковського. Навіч приклад, як поляк із Житомира перейнявся пошаною до українського Степу, запорозької історії, віддав цьому все життя і натхнення письменника та хронографа. На жаль, і воно нами так само забулося. В Одесі, де він був похований, навіть не вціліла його могила. - З такими зануреннями в історичні факти і родинні зв’язки неординарних особистостей Вас уже можна назвати не письменником, а істориком. - Ні, я менше за все історик. У книжці мало історії, там, швидше, розмитість відчуттів, напівтони, без різких революційних переходів та присудів. Ви помічали, наприклад, чим талановитіший актор, тим менше він на сцені кричить і бурхливо виражає свої емоції? Років чотири тому був в Одесі у свого вчителя. Колись, ще учнем 9 класу, купив крихітну книжечку тоді тридцятилітнього літератора Григорія Зленка. Там було стільки знайомих і милих мені речей! Я написав листа у видавництво, щоб передали його письменнику. Несподівано надійшла відповідь - автор книжки запросив мене при нагоді зайти до нього познайомитись. Я поспіхом примчав до Одеси, на світанку зателефонував і поїхав на Чорноморку. Ми познайомились. Він був радий, що у його першої книжки є читач. Потім вчився в технікумі, а він наполягав, щоб я здобував вищу освіту. Тоді подумав: які ж надії він на мене покладає! Минуло багато часу, й от, у черговий раз приїхавши до Одеси, дізнався, що Григорій Дем’янович Зленко пішов на пенсію. Наукова бібліотека, де він працював сорок років, стала для мене рідним берегом. З тієї пори повсякчас відчував, що повинен про це написати. І нова книжка - спроба подяки багатолітньому натхненнику. Водночас це історія Одеси, одного з найкрасивіших й оригінальних міст, що довелося бачити. І все ж головний герой книжки - Степ. - Степ живий, романтичний і вічний… - Після чергової російсько-турецької війни у містечку Мигія на межі Херсонщини й Одещини селились степовики-розбійники. В цьому місці жив легендарний козак Мамай (тут є Мамаєва скеля, а в селі й нині багато Мамаєнків). Місця напівміфічні. Гайдамаки промишляли розбоєм і дратували царицю Катерину ІІ. До неї приїхав військовик із Сербії, дворянин Іван Хорват, і запропонував поселити на цій землі тисячі сербів. Імператриця погодилась, на запорозьких землях почали селитися серби, хорвати... Між запорожцями й сербами виникали конфлікти за територію. Скальковський цікавився історією цього краю. Якось в Єлисаветграді натрапив на купу рукописів і документів останньої Запорозької Січі. Почав їх ретельно вивчати й скоро став, по суті, першим істориком Запорозької Січі. Його тексти неймовірно легко написані, вони модерні. Потім разом з професором Вадимом Хмарським ми ходили Одесою, шукали будинки, пов’язані з життям історика, фотографували їх. Моя книжка жодним чином не історична, а, скоріше, автобіографічна. - Але ж Ви так вправно з’єднали все у суцільний ланцюжок… - І все ж історія в книжці "Між часом і морем" виступає тлом. А на ньому розкриті мої відчуття, уявлення про Україну, спогади, навіть фантазії. - А як у Вас виходить так романтизувати, персоніфікувати Степ? Він у Вас живе і дихає, червоною ниткою проходить крізь полотно тексту майже кожної книжки. - Цього ніколи не планую. Ще до появи "Господніх зерен" виступав на врученні премії імені Омеляна та Тетяни Антоновичів (США) і заговорив про Степ. І почув від академіка Миколи Григоровича Жулинського: "Ми нарешті дочекалися письменника, який пише про те, про що ми завжди забуваємо". А для себе я поставив питання: що таке людина серед Степу? Насправді стоїш перед Богом, і в цю хвилину здаєшся найвищим, дерев немає, під тобою лише земля. Ніщо не заважає… Але яка величезна відповідальність лягає на твої плечі. Чи здатний її витримати? - Григорію Джамаловичу, Ви - секретар Національної Спілки письменників України? Якої думки про літераторів? - Сучасна українська література напрочуд різноманітна. Сьогодення диктує письменникам нові умови. Раніше було так: написав книжку, для її видання потрібна купа рецензентів, видавництво різало тексти незалежно від імені письменника. Сьогодні все залежить від умілого менеджменту. Ти написав, а вже менеджер займається просуванням на ринок, домовляється зі ЗМІ. Це ціла індустрія. Готову книжку покласти на стіл читачу непросто. Книгарень майже немає. Держава намагається допомогти (я багато років експерт у Держкомвидаві і проблему знаю), грошей обмаль. Книговидання та пропаганда книжки - це не повноводна річка, а ледве живий потічок, що стає дедалі меншим. Зараз багато їжджу, хочу, щоб моя книжка залишилася хоча б у тих місцях, про які написана. - Що Вас тривожить як секретаря Спілки письменників? - Те, що, на жаль, ще існує література, якої не повинно в Україні, європейській державі, бути, яка не рідко розпалює ворожнечу, має антиукраїнську агресивну інтонацію. - А як Ви відреагували на "Холодний Яр" Василя Шкляра? - Книжка складна. Вона відтворює події, про які десятиліттями заборонялося писати. А якщо додати талановитість тексту, вміння автора, то книжка варта найвищої оцінки, вчасна і потрібна, вона вчить любити свою країну, дбати про неї і пишатися нею. - Григорію Джамаловичу, Ви вмієте відзначати людські чесноти. Майже всіх своїх знайомих літераторів називаєте симпатичними, талановитими й дивовижними людьми. - А як можна говорити погане про колегу-письменника, коли він у книжку вкладає частину свого серця, намагається бути з читачем відвертим і чесним? Написати книжку - це завжди розкрити душу. - А до ненормативної лексики в літературі як ставитесь? - Вона, на щастя, вже зникає. Був період, коли не можна було від неї відбитися. - Переказились? - Напевно. - Олеся Бузину вважаєте за письменника? - Категорично ні. Це маніакальна антиукраїнськість і гроші. Взірці для мене - Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Роман Іваничук, Юрій Щербак, Михайло Слабошпицький... Список довгий і поважний. Переглянувши товстий письменницький довідник, що показав мені Григорій Джамалович, я не угледіла прикметних імен - талановитих, натхненних майстрів мудрого слова, які б залишили вагомий слід у сучасній літературі (хіба за винятком декількох відомих літераторів). "Нема епохи для поетів, та є поети для епох", - вважає Ліна Костенко. Хочеться вірити, що мудрий і безпристрасний Час колись усе поставить на свої місця. Й тоді між часом і морем нашим нащадкам дістануться справді кращі здобутки письменства. І в цьому ми з Григорієм Джамаловичем солідарні. Тетяна Дрєєва, "Червоний гірник", 2 січня 2014 року, № 1 (21426)
| |
Переглядів: 833 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0 | |