П`ятниця, 29.03.2024, 03:29
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Категорії розділу
Світ про нас [89]
Премії [22]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » Статті » Світ про нас

Григорій ГУСЕЙНОВ: "Лише кохання тримає нас у щасті й польоті"
- Шановний Григорію Джамаловичу, літературна громадськість України знає про те, що видавництво "Ярославів Вал" щойно видало велику за обсягом (сімсот двадцять сторінок!) Вашу книжку "Між часом і морем". Писали про неї і ми також, акцентуючи увагу на тому, що багато місця в ній займає Одеса і взагалі Причорномор’я.

- Зрозуміло, що оцінку ставитиме читач. Я, віддаючи рукопис у видавництво, зі здивуванням зрозумів, що перші начерки зробив ще три десятки років тому, коли були живі й здорові мої університетські професори, а я, буваючи після студентських років в Одесі, насамперед ішов до Наукової бібліотеки імені Горького на колишній Херсонській й у вишуканому модерному флігелі піднімався яскраво освітленими східцями на останній поверх у кабінет бібліографів. Сорок років там працював мій учитель, письменник Григорій Зленко. Зрозуміло, що важливою була не його конкретна (й безцінна!) допомога в моїх студіях (а без цього не обходилося жодного разу), визначальним ставало спілкування з цим неймовірно симпатичним чоловіком, генетичним енциклопедистом, справжнім українцем, який у зросійщеній Одесі за будь-яких обставин спілкувався винятково українською і почував себе у не надто великому українському одеському світі далеко не комфортно. Та долю ми обираємо самі. За інших обставин він мав би свою літературознавчу школу, однак цього не трапилося. Сьогодні кабінет існує без нього, але всі у бібліотеці його пам’ятають, глибоко шанують, турбуються про його здоров’я і добробут. Він був і залишається тут зіркою.
А в університеті більше немає професора Василя Фащенка, вишуканого та аристократичного, до думок якого прислухалися Олесь Гончар, Павло Загребельний... У нашому "Кур’єрі Кривбасу" Василь Васильович надрукував блискуче публіцистичне есе про митця та владу. Трапилося це на самому початку незалежності України, однак актуальність його думок за два десятки років лише загострилась. Я також пишаюся, що з його рук отримав для публікації невідому новелу Юрія Яновського.
Мені пощастило в часи навчання в Одеському університеті: там працювало чи не найбільше в Радянському Союзі професорів-філологів. Дипломну роботу про біографічні романи Оксани Іваненко я писав у професора Андрія Недзвідського. Цей дивовижний чоловік був знайомий з Іллею Еренбургом, Юрієм Олешею, Валентином Катаєвим, Володимиром Сосюрою... Буваючи в Одесі, неодмінно з ним бачився Павло Тичина. Мій викладач доклав багато зусиль, щоб видати літературні твори геніального українського художника й письменника Михайла Жука. На жаль, довести справу до кінця йому не вдалося. Він був близько знайомий з нащадками Марка Вовчка, але мало хто знав, як складно йому, молодому вченому, жилося в 1940-1950 роках, адже він пройшов через окупацію Одеси. А це був знак на багато десятиліть. Після війни йому не давали можливості працювати, публікуватися. Уже зовсім не юний і не маючи необхідності дбати про дипломників, він сам запропонував мені співпрацю, виношуючи якісь власні плани про моє наукове майбутнє, але я надій не виправдав. Водночас він мене познайомив з Оксаною Іваненко. Може, колись я напишу про спілкування з цією дивовижною жінкою і талановитою письменницею драматичної, а часом і трагічної, долі й опублікую її листи до мене.
Усе, що я розповідаю, - це крихітний айсберг, бо насправді книжка зовсім про інше. Це насамперед сюжети про втрати - духовні, матеріальні, що, як малозрозуміле для мене випробування, випали на долю безкінечно чудових, благодатних країв, які називаються Причорномор’я, і багатьох поколінь людей, які тут жили і живуть. Це будь-якої пори сонячний, яскравий простір, багатющі землі, коли навесні варто вткнути палицю в землю - і на осінь виросте з неї невелике дерево. Свого часу цей образ увів, як мені пам’ятається, Дмитро Яворницький. Він був свідком, як на Дніпрі у Грушівці селяни втикали грушеві палиці в землю в тих місцях, де вода після повені підходила до їхніх городів. Повернувшись у Грушівку восени, він зі здивуванням побачив невеличкі зелені деревця, що з’явилися з цих, здавалося б, мертвих палиць. А що за диво Південний Буг! Коли ти їдеш автотрасою рівним, як стіл, степом, часом вигорілим, часом зеленим, то раптом чуєш, як до тебе долітають якісь незвичайні серед такого простору звуки. За хвилину спускаєшся в долину й потрапляєш у громаддя скель, іноді вони заввишки понад п’ятдесят чи й сто метрів, а довкола них на багато гектарів вирує скаженою піною одна з найкрасивіших і найсильніших річок України - Південний Буг. Історики вважають, що назва пішла від Бога. Поруч зі старовинним містичним польським Богополем і турецькою Голтою в Південний Буг впадає річка Синюха, оспівана Євгеном Маланюком, який народився на її березі. Й дивна річ: коли води обох річок з’єднуються, то в очі відразу впадає різний колір води - у Синюсі вона справді синя! Про це писав і Микола Вінграновський, який народився в Богополі. А ще синій колір домінує в усіх без винятку картинах іншого вихідця з Богополя (бачте, і в цій назві присутній Бог!), так само лауреата Шевченківської премії Андрія Антонюка.

- Можливо, Ваша книжка - це поєднання спогадів з теперішнім мандруванням Півднем України? Адже відомо, що Ви об’їхали та обходили всі ці простори.

- Мені здається, що як для шістдесятитрирічної людини це лише скромна спроба збагнути щастя, яке мені подарувала доля - народитися в цьому куточку України. Кудись я вперше приїздив ще зовсім малим. Згадую, як шестилітнього мене щонеділі родичі водили до, як тепер з’ясувалося, чи не найстарішої церкви в усій Херсонщині, що в містечку Глодоси. Храм цей, на диво, є й зараз. Комісари не встигли його зруйнувати, на відміну від церкви в сусідньому Хмельовому, яку спорудив генерал Текелій, той самий, що зруйнував 1775 року Запорозьку Січ. Будуючи церкви на Херсонщині, він по-своєму спокутував страшний гріх перед українським народом. А на першій сповіді таким самим крихітним я був зі своєю бабунею Паранею в не менш старовинному містечку Лиса Гора на річці Чорний Ташлик, де тоді майже поголовно жили молдовани і де не було вулиць, а кутки називалися сотнями. Причетним до формування містечка був, як я згодом дізнався, молдаванин Лупул Звєрев, генерал часів Катерини II, який на замовлення держави вербував у майже не заселений на ті часи край людей з Валахії та Бессарабії. Це дуже не подобалося запорожцям, оскільки землі споконвіків належали їм, і Лиса Гора багато разів горіла в бойових сутичках. Востаннє її спалили татари у вісімнадцятому столітті, коли після тривалої перерви чужинці наважилися прийти з Криму за даниною. Вони справді спалили кілька містечок, полонили людей, але вивезти награбоване за Дніпро цього разу їм не вдалося. Я намагався зрозуміти, з яких компонентів сформувався характер насправді дуже мирної людини - степовика, хоча в межові часи у кожного з них вселявся неймовірно войовничий дух. Найголовніші отамани часів визвольної боротьби народжувалися тут: Нестор Махно, Микола Григор’єв і менш відомі, наприклад, Чорний Ворон чи Маруся Никифорова.

- У нас виходить дещо дивна розмова. Ви розповідаєте якісь епізоди зі своєї нової книжки, називаєте окремі імена. Очевидно, це ще й тому, що історія величезної території, Причорномор’я, одночасно фрагментарна, але й цілісна, і у фахівців-істориків напевно були спроби всі ці шматки якось об’єднати, уявити монолітну картину, сказати б, тяглість?

- Першим такий прорив зробив видатний український історик Аполлон Скальковський. Народившись у Житомирі в польсько-українській родині, він навчався у Віленському університеті німецькою та польською мовами, записуючи щоденно нотатки для пам’яті так само польською, далі він закінчив курс Московського університету (знався з Адамом Міцкевичем), а двадцятилітнім приїхав до ще тоді зовсім крихітної Одеси (збереглися його іронічні, навіть просто зневажливі, нотатки про місто над Чорним морем). І тут він мало не відразу відчув її. Хоча не було чим особливо захоплюватися, але канцелярист губернатора Михайла Воронцова серцем прикипів до Одеси і прожив тут майже сімдесят років. Місто зробило його класиком історичної науки, видатним статистом і гарним, на жаль, недооціненим ані за життя, ані після смерті прозаїком. Валерій Шевчук намагався пропагувати його художні тексти, але виявився одним у полі воїном. Я самовпевнено спробував пройти дорогами, що торував цей чоловік, причорноморськими степами, відвідував міста, де він зупинявся і робив просто неймовірні наукові відкриття, але побувати скрізь не вдалося. Водночас у нього було так багато заздрісників, що заважали йому жити, працювати, писати книжки, через це він, переповнений знаннями й бажанням, навіть мусив свідомо припинити історичні та літературні студії. Зрештою, такий сюжет у нашому рідному науковому та літературному світі не надто оригінальний, а заздрість - це хронічна національна хвороба, отож сьогодні важко уявити, скільки Аполлон Скальковський міг би ще зробити, якби йому не заважали й не заздрили з упертістю, характерною тільки нам. Сумний фінал його життя. Я спробував його відтворити, але за всіх умов це тільки пунктир того, що варто було б сказати про цього чоловіка.

- Літературознавці губляться з визначенням жанру, у якому Ви працюєте.

- А на мій погляд, ніякої розгубленості у фахівців не помітно, бо якогось специфічного жанру я не вигадував. У такій манері писали задовго до мене, пишуть зараз і писатимуть завжди.
Коли понад тридцять років тому вийшла моя перша книжка на якихось сто двадцять сторінок, я навіть не уявляв, що всі наступні будуть або її продовженням, або в ній матимуть свої корені. Тоді долучив до неї і крихітний сюжет, що фактично на моїх очах народжувався зусиллями Григорія Зленка, про Даму Шуру, Олександру Велигорську, внучку Варфоломія Шевченка.
Важко було не зачаруватися цією жінкою, аурою їхньої родини. Григорій Дем’янович листувався з її старшим сином Вадимом Андреєвим, який жив тоді у Швейцарії. Й повага до України модерного літератора, якому симпатизувала Марина Цвєтаєва, літньої людини, яка майже все свідоме життя прожила у Франції та Америці, була яскраво акцентована. Мені здається, нарис Григорія Зленка - це перший з кількох його шедеврів, що слід вважати хрестоматійними. Згодом про перипетії родини Шевченків-Велигорських-Андреєвих писали й інші дослідники. А я спробував сказати щось своє, бо з роками знайшлися нові факти, напрошувалися неочікувані зіставлення та аналогії. З’ясувалося, що народилася Олександра Велигорська в херсонському степу, теперішньому районному центрі Кіровоградщини - Голованівську. А щойно після весілля вона з чоловіком, російським письменником Леонідом Андреєвим, вирушила в Одесу.
Там їх зустрічав і вітав іронічний Іван Бунін, який по-особливому любив причорноморське місто, знав його і навіть був одружений на одеситці. Буваючи в тамтешньому художньому музеї, я завжди намагаюся уявити цю вишукану молоду пару - Олександру й Леоніда, закоханих і щасливих, - на просторому подвір’ї (це колишній палац Потоцьких із загадковими підвалами) чи перед дверима флігеля. На жаль, минуле нерідко стає засобом для спекуляцій, вишукування дешевих сенсацій. Так трапилося і в історії стосунків Леоніда Андреєва та Олександри Велигорської. Може, це було навіть вирішальним, коли я наважився написати про цю родину: хотілося спростувати якісь несусвітні дурниці, вимисли дилетантів чи пройдисвітів. Розумію, що адвоката з мене не вийде, але й оббріхувати цих світлих людей ніхто не має морального права. На жаль, ми мало знаємо про драматичні події в житті всієї родини Варфоломія Шевченка. Це людина, яка поклала життя для того, щоб Чернеча гора стала духовним знаком усієї України. Викупивши за свої гроші землю з могилою Шевченка, він у заповіті безкоштовно передав її місту Каневу, а своїм рідним заповідав над усе про неї дбати. Варфоломій Григорович був нерозлучний з невеликою скринькою, у якій зберігав листи Кобзаря. Скринька пройшла багато випробувань, якось потрапила навіть у пожежу, але це ніби неопалима купина чи фенікс - вона не загинула. І тільки в радянські часи в скромне київське житло нащадків Варфоломія Шевченка прийшли енкавеесівці - й унікальні документи відтоді зникли. Сумна історія поховання родича поета. Варфоломій Григорович доживав у своєї доньки в селі Буряківці біля Чорнобиля. Там помер і був похований у кінці першого десятиліття двадцятого століття. Могилу доглядали родичі, оскільки глибоко поважали поета й розуміли значення цієї людини в історії не тільки сім’ї, а й усієї України. Однак у квітні 1986 року вибухнув Чорнобиль, село разом зі цвинтарем зникло, а нині там гігантське кладовище забрудненої радіацією техніки.

- Чи є у книжці пояснення дивовижного феномену Одеси? Адже це дуже молоде місто. Тоді звідки така аура, осібність його на теренах України й на Півдні зокрема? Чи насправді це лише рекламні вигадки?

- Одесити справді люблять і вміють про себе та своє місто щось вигадувати. Але хіба не слід цього цінувати? Чого лише варті мемуарні книжки Юрія Олеші чи Валентина Катаєва! Однак Одесою захоплювався Марк Твен, у якого не було мети рекламувати, наприклад, "імпорт, виготовлений на Малій Арнаутській". Одесу любив класик польської літератури Юзеф Ігнаці Крашевський, до речі, приятель Аполлона Скальковського. Збереглося й опубліковане їхнє листування. На поляка причорноморське місто справило особливе враження, він написав про нього нарис. Але я був здивований: текст досі не перекладено ні російською, ні українською. Зрештою, це не єдиний випадок, коли ми так безпечно ставимося до того, що про нас писали й пишуть. Багато років прожив у містечку Олександрівка Херсонської губернії класик польської літератури Міхал Грабовський. Усі кращі його сюжети - це Україна, але ми не маємо жодної з його книжок, перекладеної й виданої українською мовою. Наша безпечність вражаюча, і вона повсякчас межує з невіглаством. В Україні народилися класики польської культури Кароль Шимановський та Ярослав Івашкевич. Поляки готові допомагати у відродженні родинного будинку першого з них, що був у Єлисаветграді. Ці люди так само є знаковими і в українській культурі, але ми вперто нехтуємо їхньою пам’яттю. Зрештою, Одеса тут не виняток. Досі в цьому місті немає меморіальної дошки Аполлону Скальковському. І щоб знайти будинок, де мешкав історик в останні роки життя, довелося докласти чимало зусиль. Я вдячний за допомогу професорам Одеського національного університету імені І.І. ечникова Вадимові Хмарському і Тарасові Гончаруку. Разом ми ходили дивовижними старовинними одеськими вуличками, де кожен двір - це унікальний витвір людської вигадливості. У якомусь ми побачили пам’ятник... засновнику есперанто, а десь цілими полками отаборилися найрізноманітніших кольорів коти. Непоказний двоповерховий будинок на Спиридонівській, останнє помешкання одинокого вдівця, напівсліпого канцеляриста Аполлона Скальковського, навіть на характерному скромному одеському тлі здавався убогим і занедбаним. Про меморіальний знак на його стіні навіть не йшлося, і ніхто з теперішніх мешканців про нього не чув, хоча за квартал від нього на іншому будинку висить величезна пафосна дошка Котовському з шаблею і в кашкеті з зіркою. Так само в Одесі ви не натрапите на меморіальні дошки академіку Михайлові Слабченку, корифеєві українського театру Маркові Кропивницькому... А він у місті вперше вийшов на професійну сцену, десятки разів приїздив на гастролі, міський театр (Оперний) винайняв для свого ювілейного бенефісу, й так само в Одесі відбувалися його останні гастролі. Коли він уже не міг вийти на сцену у виставі, то звернувся до глядачів з вибаченнями. Наступного дня, як тільки йому стало трохи краще, Марко Лукич сів у харківський поїзд, та в дорозі помер. В Одесі у Кропивницького був улюблений готель на Преображенській вулиці. Це самісінький центр міста, скромна будівля чудово збереглася, але ні в кого навіть думки немає відкрити на ній пам’ятну дошку.

- Кажуть, що Ваша нова книжка стане сенсацією і поліграфічним шедевром цьогорічного Форуму видавців.

- Хто знає... Коли ми торік з київським видавництвом "Ярославів Вал" привезли туди мій роман у щоденниках і листах "Повернення в Портленд", то не мали жодних ілюзій, однак книжку було названо однією з кращих, і видавництво отримало диплом. Як буде цього разу, зарікатися не стану. Як і в попередній книжці, художнє оформлення належить художникові видавництва "Ярославів Вал" Сергію Тарасенку. Здається, він знайшов оригінальний ключ і зараз - дуже стриманий, мінімалістичний, а картини чудового одеського художника Сергія Савченка виконали належну експресивну функцію, і тепер будь-який читач, що візьме в руки книжку, неодмінно відчує й гаряче одеське сонце, й шепіт і степових трав, і глибину нашого південного неба. Я дуже тішуся, що видавництво, як сьогодні жодне інше, переймається тим, що закладає у свій текст автор. Випадкових книжок тут апріорі не буває, завдяки неперевершеному відчуттю й розумінню книжки, що притаманні насамперед директору видавництва Михайлові Слабошпицькому.

- А взагалі, що таке сучасний автор? Адже не секрет - книжка як засіб інформування, виховання, зрештою, спілкування зі світом - це майже архаїзм.

- Не треба перебільшувати значення інших засобів інформації. Конкуренція щодо впливу на людину засобами слова існувала завжди, й письменники ніколи не були в цій шерензі першими та найгучнішими. Але в якісь критичні моменти історії слухали саме їх, і українська література тут не виняток. Звичайно, ми дуже боляче переживаємо відсутність авторитетного слова Павла Загребельного, Олеся Гончара, Володимира Дрозда... Але поруч з нами сьогодні плідно працюють Анатолій Дімаров, Валерій Шевчук, Роман Іваничук, Ігор Калинець, Андрій Содомора, Володимир Базилевський... Це мужні борці за Україну, за її літературу, а головне - першокласні взірцеві письменники.
Інша справа, що живемо ми в часи загальної кризи духовності. За цих умов багато хто з авторів раптом починає відчувати, що його слово піднялося до рівня істини в останній інстанції. Тоді це небезпечно. Але то, на щастя, переважно хвороба молодих та амбітних. Такі є завжди, але вони погоди не роблять, хоча, як здається, їм би цього дуже хотілося.

- І все ж таки, що таке книжка від Гусейнова - це проза, художня документалістика?

- Ви мене запитуєте про те, що досі якось певно не характеризували ні літературознавці, ні літературні критики. Мені симпатичні думки про мої книжки академіка Григорія Клочека та професора Ярослава Голобородька. Чогось нечуваного я не вигадав ані за формою, ані за змістом. Але щоразу, сідаючи до столу, я наперед знаю, що швидко з-за нього з готовою книжкою не встану. Ось і текст, про який ми з Вами ведемо розмову, забрав фактично три десятиліття. Точніше було б сказати, я мав щастя протягом трьох десятиліть тішитися можливістю спілкування зі своїми героями, бувати в улюблених ними місцях, бачити краєвиди, які колись оглядали вони, відчувати разом з ними.

- Таким чином, у Вас на першому місці навіть не сюжет, а емоція?

- Напевно, так і є. Та я ж і сам людина наполовину східна. Григорій Клочек помітив це в моїх текстах. Водночас у будь-якому тексті дуже люблю й ціную динаміку. Сюжет повинен розвиватися стрімко, герої не стояти на місці, бути парадоксальними й неодмінно закоханими. Як це не дивно, але кожну мою книжку легко назвати книжкою про кохання. Зовсім різне буває в житті кохання - і драматичне, й нерозділене, коли ти готовий скласти голову, й таке, що тебе підносить до хмар. Кохання - це найбільший подарунок, що ми отримуємо, це крила, які тримають нас у щасті й польоті. Наполягаю, що і прем’єрна книжка "Між часом і морем" - це теж твір про кохання.

Розмову вела Світлана КОРОНЕНКО
"Літературна Україна", № 34 (5513),
5 вересня 2013 року
Категорія: Світ про нас | Додав: courier-kr (09.09.2013)
Переглядів: 784 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: