Вівторок, 19.09.2017, 22:43
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Категорії розділу
Світ про нас [85]
Премії [22]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » Статті » Світ про нас

ВУСТАМИ ОДЕСИТІВ...
Сказати, що Одеса - одне з улюблених міст Григорія Гусейнова, значить - образити цю даму. Отож, це таки улюблене місто українського письменника та редактора з Кривого Рогу. "Кур’єр Кривбасу" - так називається створений ним уже далекого 1994 року журнал (література, культурологія, політика, народознавство). Наші читачі, безсумнівно, знають про цей часопис - бодай з публікацій у газеті. Та нагадати не зайве. І можна лише подивуватися, беручи до рук нову книжку Григорія Гусейнова або ж свіже число журналу "Кур’єр Кривбасу", подивуватися й захоплено подумати: та коли ж він усе це встигає? А таки ж встигає!

Зовсім недавно Григорій Гусейнов знову побував в Одесі. Цього разу - не в пошуках слідів перебування тут славетних українців (або ж відомих діячів, чиє життя і творчість пов’язані з Україною) для нової книги-дослідження. У книгарні-кав’ярні по вулиці Катерининській, 77, просякнутій пахощами доброї кави та книжковим духом (українських книжок, завважимо), а точніше - у конференцзалі на третьому поверсі Українського клубу Одеси, у прихильному колі одеських колег, друзів, допитливої молоді, письменник і редактор презентував свіже число журналу "Кур’єр Кривбасу".
Це число (274-275) промовляє до читача вустами одеситів. Тут вони прочитають новелу відомого українського письменника Анатолія Колісниченка. Так-так, знаний автор розлогих прозових полотен знову повернувся, як він сам сказав того вечора, "в стихію новели". Тому що це, на його переконання, національний український жанр, що й засвідчує творчість наших геніальних класиків Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Миколи Хвильового, Григорія Косинки...
Те ж таки число журналу знайомить читачів ще з двома одеськими авторами. Це, передусім, Тарас Максим’юк з публікацією "Листи з Майми" та Володимир Шлапак зі статтею "Спомин про побратима". Обидва матеріали немовби представляють ще одного українця з Одеси - письменника Василя Барладяну-Бирладника, що так дочасно пішов від нас два роки тому. Тож цілком сподівано душа покійного того вечора витала над усіма та раділа, що пам’ять про нього ще жива.
Того вечора про Василя Барладяну-Бирладника згадували ті, хто колись запізнався з ним чи в студентські роки, як-от фізик Володимир Шлапак та лірик Володимир Сподарець, а чи пізніше - Тарас Максим’юк, інші, хто прийшов на цю зустріч, видобуваючи з пам’яті якісь розмови, колізії, факти, а чи й свої спостереження. Згадували його як інтелектуала, патріота, котрий за будь-яких обставин залишався українцем, у будь-якому оточенні - в Одеському університеті, де він вчився на російській філології, у в’язниці, у спілкуванні з будь-ким він залишався українським патріотом, і це було дуже природно та органічно для нього. І хтозна, ким він був більшою мірою - талановитим письменником чи блискучим публіцистом, глибоким дослідником, красномовним та вмілим лектором (його лекції в Канаді викликали часом справжні дискусії, головно через те, що в діаспорі недостатньо знали тогочасні українські реалії). А попри все - був людиною енциклопедичних знань, замолоду віддаючи увесь вільний час бібліотеці. А скоріш за все, сполучав у собі і те, й інше, і все, про що тут за браком місця не мовлено. До слова сказати, стажувався у Бухаресті й Софії, знав культуру південних слов’ян.
Про це й говорили ті, хто його добре знав, і таких на вечорі було більше, аніж тих, котрі брали слово. Його публіцистика розсіяна по різних виданнях, він багато друкувався у "Чорноморських новинах" (якось навіть сказав півжартома: "Для газети честь, що я друкуюся на її сторінках, і для мене - так само), й це була правда, бо його публікації завжди прикрашали газетні шпальти). Незрідка буваючи в редакції, дивував своєю ерудицією та вмінням вибудовувати статтю. Друкував також свою поезію, дещо з циклу містичних оповідань.

З виступу Володимира Шлапака:
- Я познайомився з Василем в Одеському університеті, де ми обидва навчалися. Ми швидко зійшлися в поглядах, багато читали одні й ті самі книжки, а коли підійшли ближче до історії України, то стали швидко націоналістами... У 1972-у нами зацікавились у КДБ...
Потім був судовий процес, а далі - в’язниця у Рівному, важка праця в каменоломні, листи... Відтак новий реченець - знову три роки, цього разу відбував у Донбасі, в місті Торез. В часах, названих перебудовою, знову активно включився у революційний процес...
Півроку він жив у Канаді, там виступав з лекціями, проводив дискусії. Міг залишитись: мав би і роботу, й усе інше. Та повернувся. Мав працю в Одеському університеті імені І.І.Мечникова - створив там першу кафедру українознавства, читав лекції в Юридичній академії, розуміючи своє завдання у цьому виші. Продовжував писати.
Саме в часах арешту, а потім перед подорожжю за океан, частину паперів передав Тарасові Максим’юку, цим поповнив його колекцію україністики.
- Вже по смерті Василя його дружина та донька передали мені те, що залишилось у нього вдома. Працюючи з цими матеріалами, знайшов три листи: від Миколи Руденка, дружини Раїси та сина Юрка, - оповів Тарас Максим’юк, знаний в Україні колекціонер україністики тут, на Півдні.
Своїми спогадами про Василя Барладяну-Бирладника поділився професор педагогічного університету імені К.Д.Ушинського Володимир Сподарець:
- Я був на першому курсі філфаку, він - на п’ятому. Жили двері в двері. Він мав доручення керувати нашою студентською практикою. Цікаві були часи, бо - студентство, молодість... Василь мав провокативний характер, наприклад, першим зі студентів російського відділення перейшов на українську мову - тоді це був неабиякий виклик усім. Але вмів себе відстояти... Життя його складалося дуже непросто, важка доля... Коли я згадую про Василя Барладяну-Бирладника, то думаю собі: пропаща сила... Й таких було багато...
І думається: а хіба мало сьогодні в Україні людей, котрі не можуть знайти тут застосування своїм здібностям, розвинути Богом даний талант? І змушені вони виїздити за межі Батьківщини, щоби там збагачувати і науку, й культуру, й роботодавців своїх. Державі нинішній вони не потрібні. Але потрібні народові українському. І як добре, як це місійно, що є люди, котрих шляхетна душа пориває до підтримки, збереження всього, що є - український талант.
Кілька років тому Григорій Гусейнов отримав Національну премію імені Т.Г.Шевченка - так було відзначено його монументальну багатотомову працю "Господні зерна", що стала справжнім відкриттям для нашої літератури (за визначенням на тому ж таки вечорі Анатолія Колісниченка). Цю свою премію Григорій Гусейнов поклав у банку на депозит, щоби відтак якась талановита молода людина в Україні могла отримати премію за досягнуті успіхи. Премію не імені фундатора, зовсім ні: "Глодоський скарб" - назва її, за найменням місцевості, де раніш було справді знайдено давній скарб, що довгі роки пролежав під землею. (Вже даруйте, Григорію Джамаловичу, та хіба ж можна ще раз не сказати про це?) Не так давно ті, хто має можливість слухати радіоканал "Культура", могли почути пряму трансляцію з нагородження цією премією талановитого українського співака. Й цим також можна подивуватися, а заразом і помислити з певністю й оптимізмом: не зовсім все так погано у нашому житті, коли відбуваються отакі події.

Роман КРАКАЛІЯ, 
"Чорноморські новини", № 83 от 20 жовтня 2012 року
Категорія: Світ про нас | Додав: courier-kr (13.11.2012)
Переглядів: 318 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: