Четвер, 23.11.2017, 07:32
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Категорії розділу
Світ про нас [87]
Премії [22]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » Статті » Світ про нас

Уроки майстра non-fikcion (до 65-ліття Григорія Гусейнова)

Якщо б мені як літературознавцю та критику запропонували скласти список, ну, скажімо, з десяти нині сущих кращих українських письменників, то я, глибоко шануючи усіх інших можливих претендентів, на перше місце без найменшого сумніву поставив Григорія Гусейнова. Чому, запитаєте, якими міркуваннями керувався б при цьому? Весь подальший перебіг цієї статті буде спробою обґрунтувати свою позицію.

Ми якось мало усвідомлюємо природу тектонічних зрушень, що останні десятиліття відбуваються у світовій літературі. Вони ледь помітні через свою уповільненість, але при цьому незворотні. Художня проза протягом довгого часу, приблизно десь до останньої чверті минулого століття, була переважно прозою белетристичною, тобто з придуманими персонажами та, відповідно, сюжетами. І це вважалося нормою. Звичайно ж, поряд з нею існувала "література факту" - щоденники, подорожні нотатки, мемуари і т. п., але вони не претендували навіть наблизитися до високого статусу "королеви мистецтв", якою довгий час вважалася художня література. Щоправда, спроба поставити під сумнів цей високий статус белетристики і порушити баланс у співіснуванні літератури видумки (по-теперішньому fiction - фікшн) та літератури факту (non-fiction - нон-фікшн) революційно настроєними ЛЕФівцями (О.Брік, В.Треньов, В.Шкловський та ін.), які в 20-х роках розробили доктрину пріоритетності документальної літератури, видали навіть збірник цікаво та аргументовано написаних статей під назвою "Література факту" (1929), у якому проголошували: "Ми проти літератури видумки, котра іменується белетристикою, ми за примат літератури факту" (М.Чужак). Але з моменту організації Спілки письменників СРСР і проголошення соціалістичного реалізму як єдино правильного творчого методу, ентузіазм ЛЕФівців швидко розвіявся - якщо літературі факту в межах соцреалізму дозволено було існувати, то лише у формі портретних нарисів про передовиків соціалістичної праці.

Насправді десь у другій половині ХХ століття, коли розпочалася телевізійна епоха, і особливо на межі ХХ - ХХІ століть, коли вона переросла в телевізійно-інтернетну, і через те інформаційні потоки стали настільки інтенсивними, що у сучасної людини навіть виникла потреба якимось чином захищатися від них - ось тоді і почалися в літературі вищезгадані тектонічні зрушення. І справа не лише в тому, що, як це вже не раз було помічено, сучасна людина почала жити в іншому, значно пришвидшеному часовому ритмі і вже не могла віддавати свій вільний час читанню товстих романів, у яких повільний плин часу явно дисонансував з тим прискореним життєвим ритмом часу, у якому перебував читач. Ні, справа була ще й у тому, що у свідомості сучасної людини, змушеної жити в інтенсивному інформаційному потоці, почали відбуватися певні зміни. Хоч телевізійно-інтернетні світи і називаються віртуальними, все ж вони відображають хоч і відібраний, по-своєму акцентований, хаотичний, та все ж реальний життєвий фактаж, до якого з часом свідомість призвичаюється і через те з помітною нехіттю починає ставитися до придуманих сюжетів (Мова, зрозуміло, не йде про попсову, масово-розважальну літературу - у неї завжди буде свій читач).

Маємо на увазі переважно "дорослу" свідомість, з "дитячою" ж зовсім інша ситуація, бо маленькі читачі через свої психофізіологічні особливості здатні насолоджуватися казкою - звідси така прихильність до жанру "фентезі" ("Гаррі Поттер").

Зараз ситуація у світовій літературі позначена тріумфом літератури non-fiction з її багатющим жанровим розмаїттям. Про це однозначно свідчить книжковий ринок.

Українська художня проза з початку незалежності дуже важко позбувалася традицій соцреалістичної літератури, яка за своєю природою була не сумісна з літературою факту, що опиралася на правду життя. Більшість письменників, котрі добре володіли нехитрими правилами соцреалістичної белетристики, просто не змогли перебудуватися до нових умов, не розуміли їх і у кращому випадку тихо-мирно перестали писати. До того ж гонорарів уже ніхто не платив. Інші ж письменники, котрі через свою молодість не були заражені соцреалістичною совковістю, продовжували працювати в режимі літератури видумки, щоправда, оздоблюючи її модним постмодерністським антуражем. Та все ж стала помітною їх поступова переорієнтація на поетику та жанрові вимоги літератури факту.

І у цей час почала сходити зірка Григорія Гусейнова. Сходила поволі, з глибокої периферії, із сірих буднів районних газет. І якщо спробувати зрозуміти логіку його невпинного творчого зростання, то переконаний, що відповіді треба шукати, хай дозволено буде так сказати, в генетичній природі його таланту, який був запрограмований на літературу факту. Ще школярем він самостійно приїхав зі своєї станції Помішна на Хутір Надію, щоб побувати на цьому сакральному для української культури місці. Хлопчина походив, порозглядався, познайомився з літнім чоловіком, який колов дрова на зиму, і почав допомагати складати йому поліна. Тим чоловіком виявився Андрій Тобілевич, внук знаменитого драматурга, котрому належить заслуга відродження та збереження цієї степової оази. Таким чином, зафіксуємо для себе цю першу проявлену ознаку його таланту - вона виявилася у ранньому і в якомусь надзвичайному зацікавленню людьми мистецтва.

І якщо кажу про запрограмованість неабиякого письменницького таланту Гусейнова на літературу факту, то цим хочу сказати, що реальне життя, з його безконечним та розмаїтим фактажем, було активним збудником творчої енергії. Ні, з письменницькою уявою у нього було все гаразд і при потребі він міг їй дати і давав волю, але, власне, його людинознавчі спроможності є настільки потужними, він настільки глибоко бачить суть речей і явищ, що у нього просто немає потреби відриватися від реалій життя - він сприймає його як багатющий матеріал, котрий потребує умілого, на високому мистецькому рівні вираження. Реальне життя реальних людей нової та новітньої української історії є для нього набагато цікавішим за життя видумане, воно у його сприйманні породжує багато смислів, створює той тиск почуттів, що стимулює творче самовираження.

Й ще одна дуже важлива якість його таланту як Божого дару - глибоке відчуття краси, пов’язане з добротворенням. Звідси його потяг до людей мистецтва, садівників, тих, хто прикрашав землю, насаджуючи та плекаючи парки та ліси.

Раннє знайомство з публікаціями чудового літературного слідопита з Одеси Григорія Зленка спрацювало як "ефект метелика" - він рано визначився як письменник-документаліст.

Не буду по висхідній характеризувати творчий шлях Григорія Гусейнова - жанр оглядової статті цього не дозволяє, бо тут потрібні інші, "монографічні", масштаби. Скажу лише про те, що найбільш вражає. Він вирізняється якоюсь неймовірною та цілеспрямованою працездатністю. Зараз у моїй бібліотечній полиці, відведеній для його книжок, стоять ще перші стартові видання, з яких "починався Гусейнов", - "Незаймані сніги" (1993), "Чаша ювеліра Карла Фаберже" (1994). Далі - 10-томник "Господні зерна" (2000 - 2005), 2-томник "Тіні забутого парку" (2007), книга "Піщаний Брід та його околиці" (2007), що складається з документальних повістей про Нестора Махна, його дружину Галину Кузьменко, Юрка Тютюнника та Миколу Григор’єва. Ще далі - 3-томник "Незаймані сніги", з п’ятнадцятьма повістями - "мандрівними історіями", розкішно виданий фоліант "Між часом і морем. Колекція невигаданих історій" (2013), три романи, побудовані на реальному фактажі, "Станційні пасторалі" (1999, 2005), "Повернення в Портленд" (2011), "Одіссея Шкіпера та Чугайстра" (2015). Окрім того, він видає кращий у нас "товстий" літературний журнал "Кур’єр Кривбасу", видає, до речі, за власні кошти та на кошти, котрі вдасться "організувати" у спонсорів (За ці два десятки років, коли виходить "Кур’єр Кривбасу", вже зникли або ж ледь виживають колись відомі літературні часописи, що виходили під егідою Спілки письменників України). А ще видається ним організований та редагований, зі смаком та любов’ю зроблений альманах літературних та документальних творів з історії Криворіжжя "На землі, на рідній…" - уже вийшли 8 томів. Окрім того, спонсорує громадську Мистецьку премію "Глодоський скарб" - на неї йдуть відсотки з депозиту грошового еквіваленту отриманої ним Шевченківської премії.

"Та справа не у кількості, а у якості написаного письменником" - справедливо зауважить кожний поціновувач літературної творчості. Й ось тут настав час приступати до аргументації заявленої на початку статті позиції про першорядність постаті Григорія Гусейнова в нашій літературі.

Перше, на що хочу звернути увагу, це виразність та огромність художнього світу, створеного письменником. Власне про художність цього світу будемо говорити трохи нижче. Зараз же звернемо увагу на його масштабність, котра виявляється в тому, що письменник оживив образи сотні непересічних особистостей з нашої нової та новітньої історії. Оживив їх долі, що були, як правило, позначені внутрішнім драматизмом, оживив разом із суспільним, предметно-побутовим та навіть пейзажним контекстом. Робив немовби те, що, як правило, роблять, створюючи свої світи, автори історичної прози. Проте його художній світ суттєво відрізнявся від їх, сфантазованих, художніх світів щільністю реального, здобутого ретельною дослідницькою працею фактажу, завдяки якому у системі автор - читач створюються характерні для літератури факту довірливі стосунки. Щільність реального фактажу - це змістова щільність тексту, яка є одним із головних джерел його художньої енергії. Власне, ця особливість художньої манери письменника лежить в основі цінної особливості його творів, яка вже не раз відзначалася у чисельних письмових відгуках, скажімо, про його "Господні зерна". Навіть коли їх починаєш читати з будь-якого місця, то зразу ж попадаєш у настільки потужний "потік фактів", що вийти з нього, якщо ти хоч трохи допитлива людина, не так і просто.

Уміння Гусейнова здобувати фактичний матеріал, викликає подив, іноді здається, що воно поза межами можливостей однієї людини.

Світ, створений письменником як видатним майстром літератури факту, набув значущості завдяки тому, що ґрунтується на фундаментальних для художності смислових домінантах. Вони приховані, але приховані так, що надають текстам тонкої художньої впливовості. Перша і основна домінанта - це ненав’язливий, здійснюваний в режимі тонкого сугестивного впливу пафос добротворення. Його головні наскрізні персонажі - Микола Давидов, котрий заснував у спекотному степу знаменитий дендропарк Веселі Боковеньки та члени славної родини Симиренків - є фанатичними у своїй справі садівниками, людьми, що прикрашають землю. А далі - довга-предовга галерея із багатьох добре виписаних портретів інженерів, будівельників, художників, архітекторів, учених, письменників, композиторів, музикантів, педагогів… Лише многокнижжя "Господні зерна" заселене сотнями особистостей, що складають справжню українську еліту двох останніх століть.

Художня успішність Григорія Гусейнова породжується тим, що смисли добротворення легко трансформуються у Красу, тобто у художню енергію.

Творча практика письменника розвіює міф про літературу факту як таку, що користується у порівнянні з белетристикою обмеженим виражально-виражальним ресурсом. Гусейнов не лише володіє добре випробуваною класичною літературною технікою і не тільки уміє продемонструвати найвитонченішу стилістику на зразок тієї безконечної - на десяток сторінок! - фрази, в якій йдеться про авторські враження від Нью-Йорка (див. 5 том "Господніх зерен"), ні, у нього багато своїх фірмових напрацювань, до яких можна віднести замішаний на джойсовій манері вільного, нічим не обмеженого "потоку свідомості", завдяки якому він вільно пересувається в часі і просторі і таким чином створює ось ту свою фірмову щільність життєвого фактажу. Цей вільний потік асоціацій виводить читача на сотні персонажів та подій, завдяки чому він, читач, переживає ефект постійного відкриття нового, тобто ефект, що твориться лише текстами високої художності.

Але найбільш значущий фірмовий знак Гусейнова - це тонко вибудуване нуртування підтекстових художніх смислів. І навіть тоді, коли він, скажімо, пише про людей позаминулого століття, ті підтекстові смисли, якщо вони відкриваються тобі як читачеві, звучать по-сучасному, іноді аж гостро по-сучасному.

Таким чином, Григорій Гусейнов першим у сучасному українському літературному процесі гідно підтримав його друге крило, яким є література факту. Дав приклад, який довгий час не мав гідної підтримки, допоки суспільні стреси останніх двох років - Революція Гідності і російська агресія на Сході України - були тими чинниками, які миттєво викликали досі небачену активність літератури non-fiction, породивши протягом одного року цілу низку книжок, які цілком можна назвати документами часу. Окрім традиційних публіцистичних та репортажно-портретних жанрів (тут назвемо лишень книгу публіцистики Михайла Слабошпицького "Гамбіт надії", організований Антоном Мухарським альманах "Майдан. (Р)еволюція духу", створену за ідеями Оксани Забужко збірку матеріалів "Літопис Самовидців: десять місяців українського спротиву"), з’явилося таке новітнє жанрове явище в літературі факту як facebook-постинг - йдеться про зібрання під однією обкладинкою фейсбушних постів. Вони можуть належати одному автору, як, наприклад, збірка портретних нарисів Крістіни Бердинських "Єлюди" або ж збірка фейсбушних записів, зроблених буквально сотнями людей - тут, безперечно, не може не вразити укладена Анастасією Савицькою та Андрієм Миргородським книжка "Fантомная боль #maidan". Окремо відзначимо надзвичайно талановиту в плані художньо-літературного висловлювання Олену Степову ("Все будет Украина"), кожний допис якої у фейсбуці викликає таке емоційне потрясіння і таке збудження смислів, на які здатні лише особливо талановиті художні тексти. І взагалі література факту, що зараз народжується російсько-українською війною, з кожним днем набуває ознак видатного явища в нашій літературі.

Чи перекинеться цей спалах творчої активності у створенні літератури факту на відображення інших проблем нашого суспільного буття - велике питання. А тим часом у період складних трансформацій, яке переживає наше суспільство, оперативна, розумна, професійно зроблена література non-fiction потрібна як повітря. Маємо зрозуміти, що у нашому суспільстві, незважаючи на могутні інформаційні потоки, у яких воно перебуває, дуже низький рівень самопізнання, тим більше, що у тих потоках багато спеціально продуманої дезінформації, свідомого відволікання від правди. Окрім того, ті потоки створюють інформаційний хаос. Високоякісна література факту, а такою вона може бути лише за умови її глибинного проникнення в життя та максимальної правдивості, тим і цінна, що здатна цей інформаційний хаос систематизувати, створити упорядковані, наділені художньо-впливовою енергією смисли.

Так, у минулому у літератури факту було мало прихильників, можливо, й через те, що вона потребує від авторів величезної попередньої пізнавально-дослідницької роботи - уявімо лишень, скільки первинного матеріалу треба було зібрати Світлані Алєксієвич для того, щоб скомпонувати з нього одну із своїх знаменитих книжок.

Художній досвід Григорія Гусейнова як блискучого майстра літератури non-fiction є безцінним джерелом, здатним посилити це друге крило нашої літератури. Бо летіти на одному крилі, згадаймо відому поезію Миколу Вінграновського, небезпечно через те, що "кожна мить загрожує падінням". І тому наша література зараз просто не має права на таку безпечність.

 

Григорій Клочек,

доктор філологічних наук

Категорія: Світ про нас | Додав: courier-kr (03.09.2015)
Переглядів: 230 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: