| Головна » Статті » Світ про нас |
Роман без героя
Григорій Гусейнов. Повернення в Портленд. Роман у щоденниках і листах. - Київ: Ярославів Вал, 2012. - 368 с. Про Григорія Гусейнова вже можна й не писати. Принаймні не писати у середовищі літераторів чи людей, близьких до літератури. "Станційні пасторалі", "Господні зерна", "Незаймані сніги", "Піщаний Брід та його околиці", а тепер вже "Повернення в Портленд". Це вже навіть не назви книг. Це острови національної пам’яті, відвідавши які, кожен українець страждає генетичним болем спогадів. Щось писати про сам роман після докладних рецензій Григорія Клочека ("Музика підтекстових смислів (Про новий роман Григорія Гусейнова "Повернення в Портленд")" // " ЛУ", 12 квітня 2012, с.6-7; "ЛУ",19 квітня 2012, с.6-7) і Дмитра Дроздовського ("Хвилями пам’яті" // http://litakcent.com/2012/04/10/hvyljamy-pamjati/) великої потреби вже нема. Хіба що нагадати усім, що і я не ликом шитий і прочитав нове творіння пана Гусейнова. Читався роман мені довго. На диво довго. Так, роман написаний без фальші і брехні. Тому й правду сказав вже не юний, але ще молодий вундеркінд Дроздовський, що перед нами роман без героя. Хоча він і має свого Теккерея, сиріч Гусейнова. Композиція роману ніби й не нова - листи, щоденники й авторські коментарі, що, швидше, нагадують голос за кадром кінофільму про життя, яке так вабило мріями та ілюзіями і яке не відбулося. Власне, відбулося у своїй нереалізованості. Такий вічний парадокс самого життя. Можна було би ще цей роман назвати крахом та ілюзіями безпечної молодости. Можна було би твердити, що доля Миколи Волошина (Миколи Сибіряка), студентського товариша самого Гусейнова, який теж присутній у цій оповіді в ролі приятеля Колекціонера, не зреалізувалася через брак сміливости ("боягуз", - так дуже часто називає себе сам Микола, і на цю його рису характеру вказує дівчина Люда, з якою той листувався протягом року навчання в Києві, але так і не наважився поїхати до дівчини у Львів, де вона жила в родичів, аби перевести ці листовні ілюзії у практику побуту). Можна було би сердитися на "не-героя" розповіді Гусейнова. Але вся справа у тому, що на нього неможливо сердитися, бо у ньому впізнаєш (признатися важко) себе. Таких "не-героїв" "мульйони", які живуть, мають мрії, подають надії, спиваються, скурвлюються (індивідуально і суспільно), не виявляють громадянської мужности, примирюються із побутом (стають його рабами) і вмирають. Цю книгу ще можна сприйняти як реквієм Києву кінця 60-х. Вже тоді він змінював своє обличчя, що сердило і Миколу, і Колекціонера, але зробити вони нічого не могли. Що вже говорити про Київ сьогоднішній, якщо я, відвідавши його вперше улітку 1987-го, а потім навчаючись у 1989-1992 роках в академічній аспірантурі, приїжджаю і не впізнаю цього міста. "Ми повернемося в Портленд", - елегійна наскрізна нотка цієї розповіді, рефреном проходить ця простенька піратська пісенька Булата Окуджави через усю розповідь. В основному це щоденник Миколи, а також листи дівчини Люди. Якщо у Миколи переважають культурологічні записи, то в Людмили - метеорологічні (Львів - суцільний дощ; цілий рік дощ; нічого, крім дощу і Львова). Хоча я інколи заздрив Миколі, у вісімнадцять років я ще так не мислив. Взагалі вбачаю у книзі певну невідповідність Миколиних думок і Миколиних вчинків. Можливо, у цьому ховається література (?). Страх хлопця спаралізував його волю, його розум, його творчий хист. Він зрадив не зраджуючи: батьків; учителя історії; Левка Симиренка, трагічною долею якого цікавився; дівчат, які його любили (Оля, Галя, Інна, Люда...); зрадив друзів (Віктора і Колекціонера); зрадив дружину ("свьоклушку") і доньку Олесю. Зрадив життя. Не відбувся, не зреалізувався, потоптався, потоптався по землі і зник. Хто винен? - напрошується питання народника Чернишевського. І хочеться доповнити Гончаровим -обломовщина. Сучасна, новітня і вічна обломовщина. Безвілля людське. Відсутність характеру, що вириває тебе із пут побуту і перетворює в активного громадянина-творця. Це нелегко. Це майже неможливо. Ні в 60-х, коли ще в повітрі відчувалися відголоси хрущовської відлиги, ні в 90-х, коли всі були переповнені ейфорією політичної незалежности; ні тим більше тепер, коли герої загинули і навіть на сторінки книг не можуть потрапити. Книга Григорія Гусейнова добра для тих, хто змінюється і долає перешкоди, бреде у трясовині розчарувань і не здається, бо вірить у Людину. Не знаю, чи ми розуміємо, що Гусейнов написав не просто книгу, він привідкрив завісу між індивідуальним і суспільним буттям і небуттям. Він знає, що написав. Ми ще не знаємо, чи готові повірити в себе, чи пустити усе за течією. Здається, сей принцип є визначальним не тільки для Миколи Волошина, цього "не-героя нашого часу"... Євген Баран
"Буквоїд", 07 листопада 2012 року | |
| Переглядів: 696 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.0/2 |
| Всього коментарів: 0 | |
