Вівторок, 19.09.2017, 22:41
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Категорії розділу
Світ про нас [85]
Премії [22]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » Статті » Світ про нас

"Склянка Часу", "Четвер", "Молода Україна" та інші забуті кілька зауваг до ситуації з літературними журналами в Україні
До інших забутих сучасних українських літературно-мистецьких часописів можна віднести ще чи й не сотню проектів. Процес народження і вмирання був у більшості з них майже миттєвий. І хоча, як відомо, літературно-художньо-критична періодика - це обов’язкова частина літературного дискурсу, тримається вона в Україні винятково на кількох жилавих і витривалих волах. Найстаріший віл - це "Всесвіт", заснований 1925 року Василем Елланом-Блакитним та Миколою Хвильовим і редагований тоді Олександром Довженком. Наступні - "Дніпро" (1927), "Вітчизна" (1933), "Жовтень" (1940). Історики встигли перетерти всі колізії буття літературно-художніх часописів в Україні протягом їхнього вісімдесятилітнього існування, і що ж ми маємо нині в залишку? Як це не дивно, але маємо позитив. Дожили до сьогоднішнього дня якраз згадувані "Всесвіт", "Дніпро", "Дзвін" (колишній "Жовтень"), в Інтернеті борсається "Вітчизна". Слава невмирущим волам! Водночас уздовж дороги, якою прямує наше красне письменство, мертво лежать колишні, здавалося б, перспективні й амбітні спроби літературних часописів, навколо яких колись виникало стільки брязкоту й занадто сліпучих феєрверків.
Не станемо зупинятися на важливості комунікативної ролі мистецьких часописів, вона беззаперечна, інакше цієї частини літературного життя просто не існувало б. Але варто згадати й тих людей, які очолювали в різні часи журнали, вони мають залишатися прикладом для інших, хто хотів би займатися цією своєрідною справою, не уявляючи всієї складності: Юрій Яновський, Павло Загребельний, Іван Кошелівець, Дмитро Павличко, Роман Федорів, Юрій Мушкетик, Володимир Дрозд, Богдан Бойчук... Серед молодшого покоління показали себе першокласними майстрами Олег Микитенко, Роман Кудлик, Віктор Баранов, Тарас Возняк, Володимир Науменко, Лідія Лихач, Олександр Климчук, Юрій Іздрик, Дмитро Стус, Андрій Мокроусов. Очевидна тенденція останніх років - часописи з паперових носіїв поступово (не завжди змушено) переходять в Інтернет. Найпомітніше літературно-художнє видання в Інтернеті - "ЛітАкцент" (головний редактор Володимир Панченко).
Вважається, що літературним журналам залишається сумна доля "циркулювати" всередині якогось непевного герметичного простору, і ради тому немає. Таке собі перманентне існування з простягнутою рукою, коли суспільний статус цих видань вкрай обмежений. Часописи поступово консервуються у власному соку. Мовляв, у країні фактично мало кому відомо, що такі журнали взагалі існують, бо ніхто їх і в руки не бере, а займають вони своє місце винятково на маргінесах, ні на що не впливаючи, тримаються хіба лише на приватній ініціативі або ж на грантах щедрих добродійників. Ось раніше як славно було! Тиражі зашкалювали, часописи були високорентабельними, передавалися з рук у руки як найбільша цінність, зачитувалися ночами до дір, а тепер рідко який дотягує до п’ятисот примірників. Напевно, є в цьому твердженні якась своя гірка правда. Хто з редакторів буде від такого у захваті? Водночас життя журналів нічим не відрізняється від долі української книжки. Зайдемо в будь-яку книгарню і побачимо, що дев’яносто п’ять відсотків площі - це глуха стіна російської книжки, а от українська сиротою причаїлася десь у кутку між розділами "Здоров’я" і "Розпродаж по п’ять гривень за штуку". Причому це місце неодмінно у найглухішому кутку. Напевно, було б там ще темніше місце, якийсь закапелок, то його б віддали саме українським часописам. Щось подібне я помічав хіба в міжнародних аеропортах. Українські рейси вантажаться у найвіддаленіших місцях після Приштини, Тирани тощо. А вартість передплати? Це взагалі історія, яку пізнаєш, за словами класика, присьорбуючи бром. Разом з тим літературні та мистецько-літературні журнали, незважаючи на негаразди, живуть, і таких, що регулярно виходять, нараховується близько двох десятків:

- "Артанія" (Київ),
- "Березіль" (Харків),
- "Бористен" (Дніпропетровськ),
- "Бузька Січ" ( Миколаїв),
- "Буковинський журнал" (Чернівці),
- "Вежа" (Кіровоград),
- "Вінницький край" (Вінниця),
- "Всесвіт" (Київ),
- "Дзвін" (Львів),
- "Дніпро" (Київ),
- "Дукля" (Словаччина),
- "Дух і Літера" (Київ),
- "Єгупець" (Київ),
- "Золота пектораль" (Чортків),
- "Ї" (Львів),
- "Київ" (Київ),
- "Критика" (Київ),
- "Кур’єр Кривбасу" (Кривий Ріг),
- "Літературний Тернопіль" (Тернопіль),
- "Літературний Чернігів" (Чернігів),
- "Лугань" (Луганськ),
- "Над Бугом і Нарвою" (Польща),
- "Однокласник" (Київ),
- "Пам’ятки України" (Київ),
- "Перевал" (Івано-Франківськ),
- "Пост-Поступ" (Львів),
- "Світязь" ( Волинь),
- "Січеслав" (Дніпропетровськ),
- "Слово і Час" (Київ),
- "Соборність" (Ізраїль),
- "Універсум" (Львів),
- "Холодний Яр" (Черкаси),
- "Хортиця" (Запоріжжя),
- "Хроніка-2000" (Київ),
- "Шо" (Київ).

Список безперечно не повний. Поданий він за алфавітом, однак рівні (художній, поліграфічний і всі інші) цих видань відверто непорівнянні. Є тут просто нікудишні, безсоромно халтурні. Причому чомусь саме в таких над заголовком написано, що це "світоч" такого-то краю, а його кореспондентські пункти розміщено на всіх континентах. А щоб звучало це переконливіше, наводяться конкретні імена людей, якы з останніх сил дбають про розповсюдження такого кульгавого часопису і в Австралії, і в Бразилії... Є випадки, коли замовником цих химерних творінь виступають навіть національні університети. Було б цікаво знати, чи ж бачив колись ректор такого вузу безсоромний шедевр, де красується його високе благословення? А які вишукані тексти: "Петя с Пашей дружат с Машей. У заветного крыльца повстречались два юнца. Возмутился Петя: "Ты? Не для Маши ли цветы?" Пашу реплика задела: "А тебе какое дело? Прочь с дороги, цел пока". И толкнул соперника". Слава Богу, Чуковський, Забіла і навіть Анатолій Костецький вже такого не прочитають. А от дітей жалко.
Як шкода, що немає більше "Четверга", "Авжеж!", "Кальміюса", "Українського засіву", "Родоводу", "Київської старовини", "Друга читача", "Золотих воріт", "Неопалимої купини", "Книжкового клубу плюс", "Потяга’76", "Київської Русі", "Літератури плюс", "Основ", "Донбасу", "Моря", "Книжника Review", "Artline", "Молодої України", "Музейного провулка", "Молодої нації"... Але найбільші наші гріхи - це вбивство "Сучасності", що 1992 року стала виходити в Україні і яку ми за кілька заходів таки знищили, та "Світо-Виду", що зусиллями Богдана Бойчука також з великими надіями перебрався до нас з-за океану, але ми не зуміли дати йому ради.
Напевно, в цьому місці нарешті варто зробити й позитивний акцент - сказати про часописи та редакторів, якими сьогодні нам слід пишатися. На мій погляд, це перш за все, на жаль, досі нами затято недооцінені український культурологічний альманах "Хроніка-2000" (головний редактор Юрій Буряк) та незалежний культурологічний часопис "Ї" Тараса Возняка. Мужньо й одночасно шляхетно тримаються ці видання за всіх незгод, і нехай так буде ще довго. Будь-яка європейська країна вважала б за честь мати схожі бренди. Будь-яка, але не наша. Поряд з інтернетівським "ЛітАкцентом" це, безперечно, флагмани в не надто широкому колі літературно-мистецьких і культурологічних часописів України. Водночас слід наголосити на тяглості традицій, що крізь усі можливі й неможливі труднощі продовжують нести свій хрест, - "Дзвін" (головний редактор Роман Кудлик), "Всесвіт" (головний редактор Олег Микитенко), "Київ" (головний редактор Віктор Баранов) та "Слово і Час" (головний редактор Лукаш Скупейко).
Виникає слушне запитання - то чи можна якось зарадити сьогодні українським часописам? Чи є змога їм допомагати? Поставити на державне фінансування навряд чи вже вдасться. Збирати докупи редакторів і проводити з ними наради? Дурниця. Координувати зусилля? Можливо. Але надто пахне радянщиною. У когось із редакторів, щоправда, існує мрія - організувати асоціацію. Однак досвід засвідчує, що життєздатності від цього також не варто очікувати. Отже, можна залишити все так, як воно вже склалося (може, це навіть найкраще, що слід пропонувати), бо будь-які адміністративні зусилля (навіть щирі), як правило, приводять лише до чергової руйнації, а благородне бажання допомогти обертається неочікуваними катастрофічними наслідками. Тим часом кожен редактор легко назве кілька слабких місць у своїй роботі. Крім хронічної відсутності грошей і гарних текстів (проблеми, що апріорі не піддаються адміністративному вирішенню), актуальним залишається катастрофічний дефіцит інформації про наші часописи. З телебачення зникла фахова серія "Книга.Ua", навіч хіба що радіопередача "Прем’єра книги", яку веде Михайло Слабошпицький. В Україні цілком відсутні видання, що подавали б максимально повну й об’єктивну інформацію про книжкові новинки, про діяльність видавництв, про книжкові ярмарки. Немає видань на паперових носіях, де визначальними стали б рецензії, анотації книжкової продукції (хоча зі скандалами, піарами, проплаченими рейтингами все у нас в ажурі). Й це призвело до того, що майже зникла як жанр і сама поточна критика (не куплена!). Написати доладну рецензію сьогодні здатні одиниці. Стадія вимирання, купування того, що ще можна купити, й одночасно заледеніння у розпалі. Після "Друга читача" спробу бібліографічного видання зробив Костянтин Родик зусиллями стильного "Книжника Review", і, на жаль, на цьому процес закінчився. Гігантська європейська держава з погляду на таку проблему є повністю маргінальною.
Отже, щоб журнали читали, їх слід пропагувати, тільки тоді зникнуть герметичний простір, свідоме замовчування і задуха, а ще будування "потьомкінських дєрєвєнь". Анонси, що розміщуються в "Літературній Україні", готують самі ж редактори журналів (часто за сумісництвом вони ж очільники обласних письменницьких організацій). І так навчилися живописати про своїх "дітей", що хочеться все кинути і притьмом їхати в пошуках цього видання. А коли воно потрапляє тобі до рук (сам факт цей рідкісний, як криниця в пустелі), то раптом не бачиш навіть тіні від того, що анонсувалося.
Напрошується кардинально інший шлях інформування зацікавленого читача. Приміром, щомісяця "Літературна Україна" та "Українська літературна газета" могли б розміщувати принаймні розворот-подання якогось із поточних чисел одного з літературних часописів з уривками текстів, інтерв’ю, рецензіями, відгуками читачів, розташованими у ньому. Щоправда, легко передбачити, що тоді з тіні випливло б дуже багато несподіваних нюансів життя наших літературних журналів. Раптом з’ясувалося б, що деякі керівники обласної письменницької організації тримають такі часописи в якості пряника й батога для членів своїх обласних спілок і художній рівень відібраних ними текстів для публікацій просто не піддається жодній критиці. Незручних вони не друкують, а наближеним - зелена вулиця. Перед звітно-виборними зборами публікація в такому журналі - своєрідний пакет з гречкою. А ще ж яка це вдячна трибуна для самопіару очільника! В кожному числі розповідь про те, куди голова поїхав, з ким зустрівся, кому руку потиснув, де виступив, що написав... Причому з презентацій власну фотографію бажано надрукувати на обкладинці, у вишиванці і поруч зі свічкою та рушником.
Отже, вимога до редактора лише одна: випускаєш літературний журнал, хочеш, щоб про нього знали, зроби так, щоб принаймні три примірники кожного числа були анонсовані в секретаріаті Спілки письменників (один з них буде в бібліотеці. Інший на стенді при вході до Спілки). А ще краще, добийся, щоб видання твоє було у загальноукраїнському каталозі, а не роздавалося з-під поли з рук у руки (ото і весь тираж!). А вже далі редакція "Літературної України" вирішить, як слід (чи й узагалі слід!) тебе представляти у загальнописьменницькій газеті. Не виключено, що й фейлетоном. В окремих випадках не завадить офіційно звернутися у державний орган про ліквідацію реєстраційного посвідчення. Добре, якби гроші на видання йшли з власної кишені редактора, а то платить бюджет (принаймні довірливий спонсор). А якщо редакція не підпорядкована голові обласної письменницької організації, то часто навіть місця їй на території обласної Спілки немає. Або ставиться перед редакцією категорична вимога платити за оренду приміщення за світовими цінами. Водночас глуха непоінформованість - це, виявляється, ще й зручно: все вирішує сам голова обласної організації (за сумісництвом редактор), і ніхто йому не указ.
Тим часом масовий читач і не здогадується про існування в Україні багатьох літературних видань. Що ми знаємо про "Гоголівську Академію", "Золоту добу", "Каву з перцем", "Камінець", "Крейду", "Анумо знову віршувати!", "Літературний журнал", "Палітурку друку", "Рідний край", "Український журнал" (він виходить для українців Чехії, Словаччини та Польщі)?.. Список можна продовжувати.
Складається парадоксальна ситуація. Журналів насправді недостатньо, щоб можна було стежити за новими текстами та подіями в українській літературі, а водночас про такі ніхто не знає, бо їх не помічають (часом свідомо). Засоби масової інформації також не сприяють популяризації видань своїх колег (плати за рекламу!). Може, й через це стали, ніби гриби, з’являтися волонтерські сайти та поширюватися письменницькі блоги. Там навіч фрагменти нових текстів (часто дуже талановитих), живе обговорення, а ще підкупляє простота спілкування з читачем. Водночас важко уявити письменника, який би не хотів побачити свій текст на паперових носіях (у журналі, книжці). Отже, перевага залишається завжди на боці літературного часопису. А коли так, то давайте не будемо соромитися демонструвати свої переваги. В нас є чудові фахові авторитетні головні редактори журналів. Вони сьогодні конче потребують підтримки, уваги, заохочення. Перед ними щодня виникають нові й нові загрози - високі ціни на папір та поліграфію, неможливість сплачувати гонорари, ганебні комунальні платежі. А думати треба про інше - про якість текстів, що публікуються. Отож слід мати дієву програму популяризації сучасних українських літературних часописів. Блискучу ідею висловила секретар Спілки письменників України Любов Голота. Варто було б принаймні раз на рік видавати окремий том кращих публікацій українських часописів, такі собі вершки поточного літературного життя. Напевно, доречно б, щоб об’єдналися навколо такої ідеї редактори журналів (ось тобі й перший крок до асоціації!), а технічне та фінансове забезпечення взяла б на себе "Просвіта". Можливо, варто б запропонувати навіть своєрідні фестивалі наших журналів, наприклад, на книжкових форумах. Причому, звичайно ж, на безоплатній основі, бо це перш за все в інтересах організаторів форумів та книжкових видавництв. А ми охоче прийдемо до читача в гурті з "Мертвим півнем", "Собаками в космосі"... І тоді виявиться, що й зі співом у нас усе гаразд. Я часто згадую, як багато років тому Юрко Покальчук захоплено, з характерним для нього вогнем в очах, розповідав мені про свої виступи (а він був в Україні якраз піонером у цій справі!) разом з тоді ще маловідомим гуртом "Мертвий півень".

Григорій Гусейнов, секретар Спілки письменників України,
головний редактор журналу "Кур’єр Кривбасу"


Відбулося засідання Секретаріату Національної Спілки письменників України, на якому розглядалося питання про ситуацію з літературно-художніми часописами в Україні. За підсумками засідання вироблено наступні ПРОПОЗИЦІЇ:
1. Провести до 1 травня 2012 року паспортизацію літературно-художніх часописів, що виходять в Україні.
2. Запропонувати редакціям часописів надсилати на адресу Спілки письменників по три примірники кожного номера.
3. Один із отриманих примірників у Спілці письменників розміщувати на стенді.
4. Формувати в бібліотеці Спілки письменників окремий фонд поточних чисел часописів, якими могли б користуватися всі бажаючі.
5. Інформацію в газету "Літературна Україна" про вихід чергових чисел часописів подавати лише за наявності їх у Спілці письменників та спілчанській бібліотеці.
6. Припинити практику приймати до публікації інформацію, що готують самі редакції часописів.
7. Не рідше ніж один раз на півроку публікувати огляди літературних часописів у "Літературній Україні". Окрему увагу приділяти якості публікацій і мінімізувати компліментарність.
8. Намагатися видавати раз на рік антологію (загальну або тематичну) кращих видань українських часописів за минулий рік.
9. Повторно заслухати питання у вересні 2012 року.

"Літературна Україна", №13 (5442) 29 березня 2012 року.
Категорія: Світ про нас | Додав: courier-kr (05.04.2012)
Переглядів: 651 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: