| Головна » Статті » Світ про нас |
Олег Коцарев: Григорій Гусейнов: "Література Півдня України - це Атлантида"
Григорій Гусейнов - особлива людина в українському літературному процесі. Він одночасно і письменник, котрий довго виношує, продумує і ретельно виписує свої твори, й автор надзвичайно інформативних і масштабних краєзнавчих речей, і видавець, засновник журналу "Кур’єр Кривбасу"...  - Розкажіть про поєднання у вашому житті різних видів діяльності, адже Ви не лише письменник, краєзнавець, дослідник історії літератури чи видавець... - За великим рахунком, я просто зацікавлена особа. Звичайно, це не фах, але я дуже скептично ставлюся до категорії визначень - письменник, дослідник, видавець... А реалії кажуть, що насправді фахових спеціалістів у будь-якій галузі (культура, наука, виробництво, державотворення) в Україні - величезний дефіцит. Через це аварії на залізницях, зі страхом сідаємо в літаки, міський транспорт - трамвай і тролейбус - це загальна безсоромність на рівні середньовіччя, і таким же стає метро, шкереберть летить екологія, книжки виходять поліграфічно бездарні, з сотнями граматичних помилок. Відбувається знищення того, що називається тяглістю. Головне завдання бізнесу - ошукати. Я був вражений книжковою бідністю останнього Форуму видавців. Але це, напевно, ще не найгірший варіант, бо деградація лише набирає темпів, цунамі попереду. Чесно можу зізнатися, що такий же дилетант і я сам. Але чудово це усвідомлюю і намагаюсь, маючи шістдесят років, постійно вчитися. Не впевнений, що якісь мої скромні досягнення - це результат такого навчання. До того ж, визначальну роль відіграють обставини. Це видно на прикладі "Кур’єра Кривбасу". Коли ми в березні 1994 року вийшли з першим числом, флагманом була "Сучасність", Богдан Бойчук видавав "Світо-вид", чудовим був часопис "Неопалима купина" і ще десятки інших, виходили російськомовна "Радуга", "Київська старовина", "Основа". На Хрещатику сусідили суперові магазини - "Мистецтво" і "Ноти". Нині все це в минулому. А оскільки залишилися одиниці часописів, то і на "Кур’єр Кривбасу" є попит. І хто б його не очолював, картина була б та сама. - Чи не час нашому культурному, зокрема й літературному, середовищу, якщо воно таке незадоволене владою, нинішньою і колишньою (і не віриться, щоб чимось приємно вразила влада наступна), посилювати або й створювати свої, самоврядні, структури, премії, комунікації? Власне, як посилити організаційну діяльність української інтелігенції? Таку, котра б не залежала від політичних примх? - У таких випадках я завжди згадую позицію Бориса Грінченка. Митець має в руках або пензель, або ручку, або інше знаряддя його діяльності, і найсуттєвіше для суспільства він може зробити, тільки застосовуючи ці засоби, помножені на талант. Для мене взірцевими є позиції Миколи Вінграновського, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, Анатолія Дімарова, які ніколи не стояли перед дилемою - йти чи не йти в політику. Але я так само не маю права засуджувати тих, хто залишив свій письмовий стіл і був серед творців нової України. А щодо Бориса Грінченка, то в часи, коли вкотре розгорталася реакція, він казав: "Ну що ж, доведеться замість однієї книжки тепер написати три". Митець - це той, хто дуже повільно своїми творами змінює свідомість читача, глядача (сподіватися, що таке може статися ще за життя письменника, не доводиться), хоча світова історія має багато інших прикладів. Томаш Масарик, а потім Вацлав Гавел - кожен у свій час - створили в Європі суперову державу. Діячем такого рівня в Україні нині, очевидно, є Юрій Щербак. Щодо премій, звань, то це, звичайно, рудименти минулого, але в них закладено ще і якусь дивовижну притягальність, про це знаю з досвіду тепер уже п’ятирічного існування премії "Глодоський скарб". Я мрію, щоб кожна премія була з гарним додатком і мала яскраве обличчя, а про неї знали якомога більше людей, не надто близьких до літератури та культури. Як це робиться - світ давно втямив. - Пам’ятаю, Ви розповідали, що збираєтеся написати повість про часи Другої світової війни у Кривому Розі? - Настільки далеко, аж у Другу світову війну, досі так і не наважився повернутися, бо не відчуваю матеріалу так, щоб він був наповнений енергією тієї епохи. Щойно це прийде, текст легко напишеться. Я завжди дуже довго виношую в собі ідею, часом десятиліттями, водночас ніколи не шкодую, якщо результату немає і текст не відбувається. Це як діти: найулюбленіші ті, які лише мають народитися. І щоб це сталося, докласти треба величезних зусиль і мати вище благословення. А книжка, що тепер у мене в роботі, - це повість у вигляді юнацьких щоденників, і йдеться в них про кінець 1960-х років. Географія: Київ, Городище, Мліїв, Сибір. Такі щоденники справді існують. На жаль, людини, яка їх писала, більше немає. У повісті будуть тогочасні реалії: з кримпленовими костюмами, плащами з болоньї, нейлоновими сорочками, музикою "Бітлз", але думки, мрії, юнацькі максималістські сумніви, кохання - все залишається актуальним досі. - Ваші підсумки 2010 літературного року - відкриття, найкращі книжки, розчарування? - Досі мені доводилося фрагментарно читати Милорада Павича, окремі його книжки, а ось тепер є нагода одночасно й повернутися до раніш відомого, і читати ті тексти, що в нас не виходили. Це письменник ХХІ століття. Поєднання художності з філософією, монументальність сюжетів просто вражають. Щойно опублікований невідомий роман Юрія Домбровського "Рождение мыши". На мій погляд, це сенсація в сучасній російській літературі. Щодо видань українських, то це "БотакЄ" Тараса Прохаська, дві перші книжки "Бібліотеки ЛітАкценту" Наталі Кузякіної та Петра Мідянки, книжка Лариси Брюховецької, присвячена Леонідові Бикову, роман "Ворошиловград" Сергія Жадана, три томи листування Євгена Чикаленка, впорядковані Надією Миронець, переклади класних текстів Йозефа Рота Юрком Прохаськом... Щодо розчарувань, то це категорія дуже приватна. Як відомо, образити художника може кожен. Значно складніше його зрозуміти, належно витлумачити. А невдачі трапляються ще й тоді, коли письменник надто старається: видно важко напнуті м’язи, налиті кров’ю очі, пливе занадто багато необов’язкових слів на тлі відсутності думок... Мистецтво й література - це ще й просто гра. Хіба не гра вищого гатунку те, що роблять Мілан Кундера, Ольга Токарчук, Сергій Гандлевський? Класичний приклад у нас - це суперові тексти Валерія Шевчука, Юрія Винничука, Володимира Даниленка, Олександра Ірванця, Іздрика, Михайла Бриниха, а в живописі - це насамперед Юрко Кох. А які модерні монологи свого собаки народжував талант Володимира Дрозда! Не було б гри, містифікацій, не було б і кращих романів Павла Загребельного. Усіх їх дуже люблю і як митців, і як людей. - Часопис "Кур’єр Кривбасу" змінив свій зовнішній вигляд. Тепер це справжній "товстий журнал" із добрим друком, але й недешеве видання. В чому полягав головний задум такого перевтілення і наскільки він втілюється, судячи з перших вражень? - Ми лише втретє змінюємо дизайн журналу: з кишенькового формату, зручного для читання в транспорті, перейшли в більш академічну форму, але не змінили в самому журналі головного - наповнення вже знайомими авторами, тематикою, навіть настроєм (я це називаю впливом південного українського Степу). Тому будемо вважати, що задум винятково формальний. Щоправда, навіть така мінімальна зміна зробила його дорожчим. Але що в нашому суспільстві дешевшає? Було б дивно, якби починалося все зі знецінення якраз письменницького вибраного Слова, яке, здається, певною мірою все ж присутнє на сторінках "Кур’єра Кривбасу". Відгуки на зміни формату поки що позитивні, і це нас дуже тішить. - Як ставитеся до критики щодо Ваших творів? Чи окрилює вона або, навпаки, відбиває бажання писати, чи ще якось впливає? - А хіба є такі письменники, які люблять, коли їх критикують? Найбільше каміння у мій город летіло тоді, коли я отримав Шевченківську премію. Але я до цього шквалу ставився і ставлюсь іронічно, бо вважаю це теж складовою якоїсь загальної літературної (чи білялітературної) гри. Водночас тішуся, що про мої скромні книжки з симпатією писали Леонід Вишеславський, Євген Пашковський, Іван Андрусяк, Євген Баран, Ігор Бондар-Терещенко, підтримували Микола Степанович Вінграновський, Павло Архипович Загребельний, я в кожного з них у боргу. - А сприйняття журналу? - Журнал у всі часи критикували теж масово, серйозно, стріляли з потужних гармат. У відповідь я намагався серед усього іншого знаходити раціональне зерно. Обійшлося, ми вижили. Було б дуже дивно, якби ми всі народжували тільки щось геніальне. Водночас критика - це ще й піар. А піар - це тиражі. За прикладами не варто далеко ходити, вони й нині в усіх на устах. Водночас ніколи й нікому не завадить хоча б одна-єдина краплина іронії, а особливо самоіронії. Наразі й цьому є в кого повчитися, наприклад, у класика жанру Анатолія Андрійовича Дімарова. - Григорій Гусейнов славиться своєю ерудицією, надзвичайною пам’яттю, володінням безліччю даних про різних діячів різних епох. А розкажіть щось цікаве про себе, про свою родину, коріння... - Ви мені лестите. Я ще не виліз із-за учнівської парти. Водночас мав і маю за взірці таких справді неординарних людей, як Павло Загребельний, Михайлина Коцюбинська, Емма Андієвська, Володимир Базилевський, Юрій Барабаш, а з молодших - Юрій Буряк, Михайло Слабошпицький, Тамара Гундорова, Володимир Панченко, Кость Москалець, і вже тільки через це в мені, напевно, ніколи не зникне хронічне відчуття учнівства. Зрештою, може, це й стало однією з причин, чому я почав робити журнал "Кур’єр Кривбасу". В такому разі я зобов’язаний був постійно перебувати в контексті того, що відбувається в сучасній літературі, і не лише в українській. А це направду ще один не найгірший університетський курс. Ми перші повністю надрукували прозу Тодося Осьмачки, Емми Андієвської, Ігоря Костецького і таким чином стали причетними до повернення їх в Україну. В "Кур’єрі Кривбасу" опубліковано все, крім "Сталінки" Олеся Ульяненка, останні і найкращі тексти Юрка Гудзя та Володимира Кашки. Було кілька прикладів, коли за журнальними публікаціями вирішувалася доля Шевченківської премії. За походженням я херсонський степовик, хоча батько в мене азербайджанець, він народився в Туреччині, але по війні доля закинула його в Україну. Я написав про це в повісті "Станційні пасторалі". Дуже люблю наші південні степи, особливо весною, коли тут усе квітує. Не забуду враження Тараса Компаніченка, коли ми їздили з ним на батьківщину Євгена Маланюка на береги дивовижної степової річки Синюха (відбувалося перше вручення премії "Глодоський скарб"). Ми стояли на місці колишньої садиби родини поета, від якої, на жаль, уже нічого не залишилося. Але вціліли дві столітні груші. Вони тієї весни були як справжні наречені, в багатому білому квітові, а в селі нам сказали, що вже кілька літ дерева не цвіли, - таке виявилося символічне привітання нам, гостям з Києва, від Євгена Маланюка. Схожі відчуття ніколи не забуваються. - Що зараз цікавого читаєте і який часовий і просторовий відтинок літературного краєзнавства вивчаєте? - На столі в мене книжка, що вийшла щойно у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", угорського письменника Тібора Дері "Любий бо - пер!.." в чудовому перекладі Лесі Мушкетик, а ще томик модного на Заході Фредерика Бегбедера "Романтичний егоїст" та автобіографічні замітки, публікації, нотатки Наталі Кузякіної, велика мудра школа, коли кожне слово і кожний факт вивірені й дуже точні. Але завтра на столі будуть уже інші книжки. Зрештою, як і в кожного, хто без книжки себе не уявляє. І тут у мене свої взірці, найперші - Михайло Слабошпицький. А ще не так давно і в нього самого був конкурент - це читач від Бога Павло Архипович Загребельний. Для мене він відкрив свого часу московський часопис "НЛО" ("Новое литературное обозрение"), й відтоді я не пропускаю жодного нового числа. Щойно вийшов сто шостий номер. - Один із напрямів Вашої праці - дослідження Півдня України. А як, по-Вашому, варто було би розробляти український літературний Південь? Не всі навіть знають, що він існує... - Український літературний Південь - це дуже сумна сторінка історії української культури. Поряд із такими велетнями, як Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський, Юрій Яновський, Арсеній Тарковський, Микола Куліш, багато імен просто губляться. Очевидно, надто неспіврозмірні величини. Хто нині пам’ятає поетів-футуристів Леоніда Недолю та Леоніда Чернова? Несправедливо мало згадуються Іван Микитенко та Сава Голованівський. Дивовижно писав про тутешні місця класик єврейської літератури Лев Квітко. А де монографії про творчість Тереня Масенка, Володимира Бровченка, Анатолія Кичинського, Дмитра Кременя, Леоніда Тендюка, Петра Біби? Не видаються книжки Валерія Юр’єва, Валерія Гончаренка, Алли Тютюнник, Івана Григурка, Миколи Смоленчука. Загинув Леонід Куценко, а яка доля його спадщини?.. Літературний Південь - це Атлантида, що, на жаль, зникає на наших очах і жодних надій на те, що вона знову з’явиться, воскресне. Виявляється, що життя надто стрімке, аби помічати в ньому ще й письменників, а особливо, коли вони вже на цвинтарі. Мене вразила історія поетеси Олени Журливої, яка останні роки проживала в Кіровограді, тяжко хворіла, не піднімалася з ліжка. А це ж яскрава постать часів українського модерну. Так що боргів і обов’язків маємо чимало...
| |
| Переглядів: 1134 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
