1. Який головний здобуток прожитих років (висновки, зміна пріоритетів тощо).

Якби запитали мене про ще кілька років тому, то відповідь носила б очевидний оптимістичний відтінок. На жаль, сьогодні його не відчуваю. Називати здобутками книжки, в які вкладено величезні зусилля, або ж "Кур’єр Кривбасу", народжений в перші роки незалежності України і слава Богу досі не втрачений, але який виходить втричі меншим тиражем, ніж це було 1994 року, аж ніяк не доводиться. Читач української книжки звівся до мінімуму. Якщо книжка виходить тиражем понад одну тисячу примірників, це вважається величезним досягненням. В усій державі налічується лише кілька десятків книгарень, і щодалі їх стає менше і менше. Коли років дванадцять тому я виступав у Києво-Могилянській академії, в залі було чи й не шістсот людей. Цього року я був на зустрічі з читачами "Кур’єра Кривбасу" у Київському університеті і порахував присутніх - це було 26 людей. Держава інтелектуально і духовно деградує, і це очевидний факт. В такому разі її майбутнє дуже сумнівне.

2.Що для Вас минуле нашого краю. Наскільки його досліджено і т. д.

Минуле херсонських степів - це головна тема усіх моїх книжок. А поїздки селами і містечками - це неймовірна радість і трепет. Досліджено історію Степу лише фрагментарно й умовно. Насамперед відсутні джерела. Напевно, давно слід було б в Кіровограді, столиці степової України, створити науковий інститут дослідження минулого українського Степу, в якому б працювали кращі фахівці. Коли на початку шістдесятих років інженер-металург Іван Шаповал наважився написати книжку-спогад, присвячену Дмитру Яворницькому, він перші нариси повіз в Академію наук до Максима Рильського. Той був вражений. Виявилося, Іван Шаповал зробив те, на що не зважився жоден академік. В передмові до книжки Максим Тадейович навів класичну сентенцію: "Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього". Те, що ми ніяк не дійдемо згоди з перейменуванням Кіровограда, зайвий раз свідчить, що ми так і не знаємо свого минулого. От ми й залишаємо грунт для піару різних невігласів.

3. Якими виданнями порадуєте найближчим часом, які творчі плани.

Планів дуже багато, є сюжети і початі книжки, яким по кілька років. Нарешті тільки зараз я закінчую підготовку великого тому листів, що надходили в "Кур’єр Кривбасу" протягом двох десятиліть. Ювілей був у березні минулого року, а книжка досі в мене на столі в роботі. Наступного року я хочу видати книжку з умовною назвою "Принцеси революції: Маруся Никифорова і Галина Кузьменко".

4. З чого складається Ваше життя (не тільки ж робота?), які "секрети" творчої продуктивності?

Нічого особистого... Хоча я неймовірно люблю подорожі, але з якогось часу намагаюся це коло обмежити вже знайомими місцями і в них знаходжу такі нюанси, яких раніше не помічав. Очевидно, це спрацьовує в мені своєрідний внутрішній цензор, що обмежує перш за все зайві емоції. Саме емоції на мене діють неймовірно виснажливо. Єдине, де я не можу і далі себе контролювати, - це постійно в когось чи в щось закохуватись. Таке почуття якраз додає сил. Якщо це є секретом моєї творчої продуктивності, то я буду втішений, що зумів його розгадати ще за життя.

5. Ви не займаєтеся активною політикою, але маєте свою думку стосовно того, що відбувається в країні, - яка вона?

Політикою справді не цікавлюсь, бо з життєвого досвіду знаю, що більшість політиків - це люди сумнівної репутації, позбавлені честі, порядності, готові будь-коли до зради. А в житті надто багато позитиву, щоб дозволити собі витрачати час на політику.

Щиро дякую, що згадали земляка, який рівно половину життя прожив на Кіровоградщині, а в другій половині життя займався єдиною достойною справою - вивченням і уславленням нашого Степу.

Валерій М'ятович

Газета "З перших уст", 20 серпня 2015р.