Четвер, 23.11.2017, 07:27
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Категорії розділу
Світ про нас [87]
Премії [22]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » Статті » Світ про нас

Кривий Ріг для свого сусіда по Дніпропетровській області - Дніпра - є викликом і Терра інкогніта - незвіданою землею водночас

Майже рівносильний за індустріальною потужністю і розмірами, але геть інакший - степовий, із жорсткішим характером. Одне з тих промислових міст-гігантів, про які Україна, відверто кажучи, не пам’ятає.На щастя, про Кривий Ріг є з ким поговорити.

Григорій Гусейнов народився 23 серпня 1950 р. в м. Помічна Кіровоградської області. Письменник, журналіст, редактор літературного часопису "Кур’єр Кривбасу". В Кривому Розі живе з 1981 року.

ПЕРШИЙ ВДИХ

- Григорію Джамаловичу, якими були Ваші перші враження від міста?

- Я сюди приїхав із Вознесенська, де жив на березі Південного Бугу. Навесні ріка розлилася настільки, що вода стояла по вікна нашого будинку, а потім ще довго на підлозі вночі стрибали жаби. Так ось враження від Кривого Рогу були зовсім інакшими. Коли ми під’їжджали, над містом висіли велетенські хмари, наче після вибуху. Поселилися поблизу "Криворіжсталі". В повітрі відчувався гіркий сморід. Дружина сказала: "Якщо так буде і зранку, я звідси поїду й не повернусь". Отака перша картинка.

- Тож як Ви налагоджували емоційний зв’язок із містом?

- Спочатку майже не виходив із редакції газети "Червоний гірник", де працював тоді. Приходив на роботу до сходу сонця, а додому вертався смерком. Падав на ліжко, прокидався - і знову те саме. Через кілька місяців мав відчуття, ніби працюю тут років сто, не менше.

 

Мій стан, певно, помітив наш фотограф. Він запропонував поїхати в Давидівський парк - це в 30 кілометрах від центру. Микола Давидов був відомим мировим суддею. Наприкінці ХІХ століття він приїхав у наші степи й вирішив розбити справжній європейський парк. Запросив одеських фахівців, котрі створили таку українську перлину. За радянських часів усе, звісно, вполовину зменшили, та для мене то була справжня оаза. Коли я потрапив туди, подумав: "Гаразд, я таки зможу тут кинути якір. Бодай раз на місяць можна буде сюди приїздити, подихати киснем".

ГЕОГРАФІЯ ДОЛІ

- У Вас з’явились інші улюблені місця?

- Кривий Ріг є фактично величезним робітничим селищем. Тут нема за що зачепитися. Містом пересуваєшся так: змушений кудись поїхати - от і їдеш. Дорогою можеш подумати: "Ось тут в один бік за сто метрів буде тюрма, а в інший - кар’єр, двокілометрова яма".

Тут є унікальні місця. У 40 кілометрах від центру - ймовірна локація Жовтоводської битви, на південь - села, де була Чортомлицька Січ. Але сам Кривий Ріг - це місто-пухлина, що розрослася тут абсолютно штучно.

- Тобто це правда, що Кривий Ріг є найдовшим з усіх європейських міст?

- Почнімо з того, що центральну частину розбудували у 50-ті роки позаминулого століття, вона була зовсім крихітною. Після 1859 року дозволили селитись євреям. Тут добре родила пшениця, і вони скуповували зерно й перевозили на продаж до портів, розташованих неподалік. Тож це було переважно єврейське містечко з кількістю населення 15 - 18 тисяч. А наприкінці ХІХ століття тут розгорнулося видобування руди. Над шахтами й кар’єрами розбивали так звані робітничі колонки, що були окремими селищами. Потім їх об’єднали, і так утворилось абсолютно умовне місто. Насправді в різних частинах Кривого Рогу відрізняється і психологія мешканців, і звичаї, а войовничі стосунки між районами зберігаються й донині. Уявіть: років 120 тому поміж двох маленьких сіл з’являється шахта. Селянин туди працювати не йде, бо таку роботу вважали непрестижною і навіть сороміцькою. Натомість працювати приїздили люди з Воронежа, Курська. Ось так і виникало на одному березі річки російське селище, на другому - українське. Кожен собі жив, працював, але суперечки часто переходили в бійки, особливо на свята, після випитої горілки. Ворожнеча тягнулася роками. Можна пригадати, як уже в 1990-х у Кривому Розі були банди "бігунів", ворогуючі райони, коли сотні людей сунули одне на одного з палицями. А це ж продовження тієї давньої сумної історії. Невитравна традиція.

- Невже довколишній степовий ландшафт не впливав?

- Певний час. Повоєнне населення формувалося за рахунок людей, котрі сюди приїздили з тих-таки степів. Тут відчутний український степовий дух.

Проте на сьогодні маємо таку картину: пересічний криворіжець - як правило, малоосвічена людина, яка живе телевізором, уперто розмовляє суржиком і на українську не перейде за жодних умов. Хоча насправді після смерті Сталіна, коли людей звільняли з таборів і багатьом забороняли повертатися в Галичину, бойки й лемки мусили їхати в Донбас або Кривбас. Лише після 1991 року вони почали формувати свої земляцькі товариства, але довго не витримували - за першої нагоди їхали звідси.

- Зрештою, не завжди тут мешкало цілковито сумирне населення? Був же бунт 1963 року, до прикладу.

- Так, то була громадська непокора, але через специфічні причини. Тодішній контингент городян переважно складали вчорашні зеки. Ще досі місто розділено на квартали, які мають порядкові номери - 95-й, 173-й, 44-й. А знаєте, звідки ці цифри? То номери таборів, де в’язні відбували покарання, чи бараків, де вони жили під час виконання виправних робіт. Як усе було 1963 року? У трамваї їхав нетверезий солдат. Почав курити, чіплятися до якоїсь дівчини. У криворізьких трамваях таке тоді часто траплялося. Потім до вагона зайшов міліціонер, також напідпитку. Став сперечатися з солдатом, потягнув його до відділка. А далі народ став захищати військового. Цілком криворізька історія. Відбувалося це неподалік нашої редакції, в районі, який ще досі називають Соцмістом.

ЛІНІЇ ДОТИКУ

- Як гуманітарію ведеться в такому довкіллі?

- Білою вороною я не почуваюсь, іноді навіть маю симпатиків. Найближчі мої люди - дружина і донька, є друзі в Києві, Львові. Зараз завершив роботу над книжкою з нагоди 20-річчя "Кур’єра Кривбасу" - це були й мої нелегко прожиті роки, після яких залишилося зокрема п’ять мішків читацьких листів. Я знайшов серед них листи від Павла Загребельного, Леоніда Новиченка, Євгена Сверстюка, від багатьох цікавих людей, які допомагали журналу. Видав друком листи від 220 читачів, вийшов том на 500 сторінок. Ось частина мого життя, де я не один. Я уявляю, що тут, у Кривому Розі, фактично живу на моєму маленькому острівці. Але звідси маю зв’язок зі світом.

- Виходить, ви в такій собі внутрішній імміграції?

- Я цього не відчуваю. Всі ставляться до мене дуже добре. Навіть те, що я завжди спілкуюся лише українською, додає певних преференцій. Запрошують на телебачення, беруть інтерв’ю. На ринку і в крамницях упізнають, щойно підходжу - пропонують усе найкраще. Нещодавно приходив ремонтувати телефон, а майстри здивовано поглянули й запитують: "А вы что, Гусейнов?" - наче вони побачили світову зірку. Загалом, за ці тридцять років я став частиною міста.

- За що ж його варто любити?

- Це важко сформулювати, бо найдорожче - у якихось дрібничках, яких у повсякденному житті не помічаєш, як повітря, яким дихаєш. Хоча в криворізькому повітрі кисню суттєво менше, ніж будь-де.

14 років після переїзду до Києва моя донька додому майже не навідувалася. Проте нещодавно вона видала збірку поезій, і там виявилося безліч віршів, присвячених Кривому Рогу. Тоді ж я довідався від неї таку історію. Влітку 2014-го, на початку війни, вона побачила інтерв’ю українського солдата, котрий не захотів залишати свій танк, охоплений вогнем. Журналісти поцікавилися, звідки він родом. Виявилося, з Кривого Рогу. Запитали, чому не тікав під час атаки, а він відповів: "Ну, как же, это мой танчик!" І мою доньку це вразило до глибини серця. Цей хлопець пройшов усі ті часи з криворізькими "бігунами", він також є частиною нашого міста, а воно - частиною його. І ми всі між собою пов’язані на все життя.

НАДІЯ

- У чому ви бачите надію для Кривого Рогу?

- Не думаю, що відповідь потрібно шукати зумисне. Але слід бути пильними до життя, помічати зв’язки між важливими речами, й тоді всі подробиці складуться в чітку картину.

Маю особистий приклад. Я зараз пишу роман, ідея якого виникла під час сімейної поїздки до польського міста Криниця, де є музей Никифора Дровняка. Я описав історію уявної зустрічі двох художників, лемків за походженням - Енді Воргола й Никифора Дровняка. Так от, американське місто Піттсбург, де народився Воргол, дуже схоже на Кривий Ріг. Воно також стоїть на злитті двох річок. За часів промислового розквіту повітря наповнював такий самий важкий дим. Навколо всюди усе було сірим - можливо, саме через це Енді й шукав розради у яскравих фарбах. Тамтешні заводи тримав Ендрю Карнегі, котрий вирішив зробити щось для жителів міста. На дві третини, до речі, це були вихідці зі Східної Європи - поляки, балканці, українці, євреї. Тож магнат відкрив у Піттсбурзі чудову художню академію, а згодом перемістив усі заводи за межі міста, й воно просто розквітло.

- Ви гадаєте, це реальна модель для Кривого Рогу?

- Так, це було би чудово. Якби, звісно, на це міг піти Ахметов, який тут фактично всім володіє.

- Ахметов не вічний.

- Ось на відміну від нього Карнегі розумів, що не є вічним. Його давно немає, а люди вдячні йому й досі.

- Насамкінець оскільки ви маєте письменницьке бачення, скажіть, яка метафора здається вам найбільш придатною для Кривого Рогу?

- Це точно не образи тварин чи рослин. Щось нарешті має народитися з цих надр. Тож для мене Кривий Ріг подібний до ще не утвореного велетенського кришталю з концентрованим вмістом енергії.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Олена ОПАНАСЕНКО, "День", Кривий Ріг - Київ

9 лютого, 2017

Категорія: Світ про нас | Додав: courier-kr (02.03.2017)
Переглядів: 83 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: