Четвер, 23.11.2017, 07:25
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Категорії розділу
Світ про нас [87]
Премії [22]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » Статті » Світ про нас

Гусейнов: важко уявити "ватнік" з "Кур’єром Кривбасу" в руках

У березні літературно-культурологічний часопис "Кур’єр Кривбасу" святкував своє 20-ліття. За цей час у світ вийшло 292 номери журналу. З року в рік видання друкує найкращі ексклюзивні прозові та поетичні тексти, переклади з інших мов, літературно-критичні, мемуарні, публіцистичні, мистецтвознавчі статті. Про початки "Кур’єра Кривбасу", його розвиток, авторів та читачів часопису "Читомо" поговорив з головним редактором журналу, лауреатом Національної премії України імені Т.Шевченка Григорієм Гусейновим.

- Пане Григорію, розкажіть, з чого все починалося. Як виглядав перший номер "Кур’єра Кривбасу" в 1994-му?

- Уявімо собі початок 90-х, неймовірна економічна скрута, замість грошей фантики-купони, талони на цукор, масло, горілку, у крамницях порожні полиці, гірше, ніж зараз у Криму. Але дуже активна "Просвіта", Товариство української мови імені Т.Шевченка. Ми й починали як рупор місцевих українських громад. Півтора року незалежності - це був час колосальних надій, які згодом пішли у пісок. Очевидно, поява "Кур’єра Кривбасу" була на часі, бо до нас відразу потяглися письменники Дніпропетровська, Кіровограда, Миколаєва, Черкас. У нас вистачало "нахабства" виходити щодва тижні, а портфель був такий, що можна було випускати "Кур’єр Кривбасу" чи не щодня. Це був час, коли майже як годинник працювала пошта, і ми щодня отримували десятки листів, бандеролей з творами. На історії нашого журналу легко прослідкувати зміну комунікацій у сучасному світі, коли замість поштового спілкування з авторами нині ми перейшли майже на цілковито електронне, хіба за деякими винятками, наприклад Роман Іваничук і далі свої тексти подає з-під друкарської машинки, але таких залишились одиниці. Я ніколи не викидав листів, що надходили до редакції. І таких за 20 років зібралося до десяти тисяч. Коли виникла думка, як відзначити ювілей, я вирішив, що найкраще дати слово нашим читачам. Багатьох з них, на жаль, уже немає серед нас. І цей том листів стане голосом тих, хто насправді сформував часопис, вчив нас поважати й автора, і читача. Книжка має бути одночасно пам’яттю і підручником для сьогоднішніх літераторів та вболівальників за українське слово.

- Як за ці 20 років змінювався обсяг, дизайн, рубрикації видання?

- Формат, обсяг, періодичність за два десятиліття мінялися кілька разів. Спочатку це був великий зошит формату А4 на двадцять сторінок, але вже на кінець 1995 року обсяг значно виріс. 1997 року ми зробили демократичний кишеньковий формат. І було дуже приємно зустрічати "Кур’єр Кривбасу" в руках читачів у скверику біля Київського університету, у вагоні харківського метро. Було очевидно, що нас читають. 2001 року першу обкладинку для нас зробили талановиті львівські художники Ольга Погрібна-Кох та Юрій Кох, і ми відтоді щороку її міняли, а через десять років, 2011-го, вирішили, що варто зупинитися на універсальному варіанті обкладинки, і вчергове змінили формат та періодичність. Тепер це щоквартальник на чотириста сторінок. Той, хто цікавиться періодичним виданням, знає, що це доволі поширена форма у світі літературного журналу, зручна у роботі і просто для читання і зберігання.

- Чи змінилися проблеми літературних журналів за ці роки? Як Вам вдалося вижити, коли десятки літвидань "відмерли"?

- Вижити чи не вижити - це навіть не визначальне питання для журналу, бо я знав низку українських часописів, які, знайшовши джерела фінансування, намагалися якомога швидше витратити гроші. Розуміючи, що тоді можна проект прикрити, а далі шукати нові гроші. В нас принциповою була інша позиція. Ми за тяглість у літературному процесі, за необхідність не зраджувати тих, хто знаходиться з нами в одному човні: й автора, і читача. Коли грошей було катма, ми використовували найдешевший папір, коли ситуація кращала, дозволяли платити більші гонорари. Журнал - це живий і чутливий організм, з часом він починає розуміти тих, хто про нього піклується, і по-своєму відповідає взаємністю.

- Чи вважаєте спеціалізовані онлайн-платформи своїми конкурентами? Чи не плануєте виходи в онлайн?

- Оскільки часописи на паперових носіях - це найдорожчі проекти, а щодалі більшим нарешті стає гасло, вперше проголошене японцями: "Кидай мишку, сідай за книжку", то, я думаю, ми дочекаємося, коли онлайн-платформи не будуть загрозою для друкованої поліграфічної продукції.

- Є імена серед письменників, які Ви відкрили вперше?

- Ні, з нуля ми нікого не відкривали. Але коли після "Сталінки" ніхто не хотів друкувати Олеся Ульяненка, то ми на десятиліття стали єдиною в Україні для нього трибуною, і в мене зберігаються десятки його листів, у яких він пише з малосимпатичними епітетами про тих, хто нині клянеться, що Олесь був для нього найближчим другом. Те саме було з Володимиром Кашкою, Василем Кожелянком, Антоном Морговським. Я ніколи не забуду, як десь за тиждень до смерті мені подзвонив з Бахмача Володимир Кашка, щоб попрощатися. Ми опублікували останні твори Юрка Гудзя, генетичного житомирянина, який раптом закохався у Крим, у тамтешньому монастирі влаштував для себе келію-робітню і писав мені звідти мало не щодня листи. Ми надрукували лише першу частину його останнього роману, бо завершити його він уже не встиг.

- Чи є ще багато текстів українських письменників, заборонених у радянські часи, які досі не опубліковані?

- Про це краще знають фахівці, наприклад, київський професор Надія Миронець або Марко Роберт Стех з Торонто (Канада), бо ми лише скромні публікатори того, що знаходять ці талановиті вчені і дослідники.

- В одній із постійних рубрик Ви публікуєте тексти наймолодших авторів. Що скажете про рівень письменників-початківців?

- Так склалося, що друкувати тексти наймолодших літераторів нам підказав Валерій Шевчук, і вже з його легкої руки кілька років поспіль цю рубрику вів львівський письменник, видавець і талановитий організатор літературного процесу Василь Габор. Фактично всі сорока- чи п’ятдесятилітні найвідоміші нині письменники в Україні (а тоді це були двадцятилітні амбітні початківці) пройшли через "Кур’єр Кривбасу". Я маю листи одного з класиків цього покоління, що він посилав мені з армії з проханням вирішити долю його перших текстів. Отож виходить, що у "Кур’єра Кривбасу" дуже легка рука. Традиція з увагою ставитися до молоді була для нас незаперечною. Траплялися взагалі екзотичні ситуації. Ніхто не згадує, що одним з перших пропагандистів харківської "Червоної Фіри" був Микола Холодний. Зараз у журналі рубрику "Нові автори нового століття" веде талановитий поет і критик Олег Коцарев. Це найпомітніша і затребувана рубрика. Молода література - це автори, які знають мови, орієнтуються у світовій літературі. Кого нам ще друкувати?

- Чи змінилися за цей час настрої мешканців Дніпропетровщини зокрема і Східної України загалом у громадсько-культурному плані? Де, за Вашими спостереженнями, досі найбільше читають друковані видання?

- Найперший лист-підтримку у 90-і роки ми отримали від тодішнього міністра культури Івана Михайловича Дзюби, і він же, як я розумію, наполягав, щоб Дніпропетровська обласна адміністрація звернула на нас увагу і допомогла нам. Якоїсь певної допомоги ми так і не отримали, але нам і не заважали. Так усе залишається і до сьогодні. Совок у східних і південних районах настільки живучий, що про зміни годі говорити. Тому найбільше нас читають у Києві, Львові, а в південних районах - це Кіровоград, Миколаїв, Одеса, Черкаси. Але ми до цього ставимося з розумінням, і мені важко уявити "ватнік" з "Кур’єром Кривбасу" в руках.

- Що вважаєте найбільшим досягненням часопису?

- Найбільше досягнення - це читач. Коли професор Василь Васильович Фащенко з мого рідного Одеського університету у кінці 90-х років написав, що журнал навперебій читають його студенти й аспіранти, я вирішив, що це одеський жарт. Але коли тепер щороку з багатьох університетських бібліотек приходять листи-прохання, що через брак грошей вони не можуть передплатити більше ніж один примірник, а попит серед читачів лише зростає, то починаєш розуміти, що двадцять років даремно не минулися.

- А що хотілося б змінити?

- Загальну ситуацію в Україні, а особливо на південних та східних теренах.

- Наступного року у Вас черговий ювілей - трьохсотий номер журналу. Готуватимете щось особливе?

- Спасибі, що звернули увагу. Тепер будемо думати, як нам відзначити кругле число. Принаймні зупинятися не хотілося б.

Розмову вела Наталя Корнієнко
Культурно-видавничий проет "Читомо",
http://www.chytomo.com,
26 березня 2014 року

Категорія: Світ про нас | Додав: courier-kr (12.05.2014)
Переглядів: 223 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: