Ця книжка для тих, хто залюблений в епістолярно-щоденниковий дискурс, іншими словами кажучи, для літературних гурманів. Розумію, що таких читачів багато не буває, але в усі часи читальників з добре виробленим естетичним смаком було не густо, однак саме їхні смаки і зацікавлення посутньо впливали на поступ літератури.

Як добре, що в цій книзі форма міцно злита зі змістом і гармонійно поєднана з ним, тож навіть візуально книга сприймається як поліграфічний шедевр: нестандартного формату, з вишуканим смаком оформлена і зверстана, її приємно потримати в руках. А почитати й поготів. Тут зібрані листи понад двох сотень адресатів. Серед них "відомі, видатні й великі", титуловані науковці, визнані авторитети у своїй сфері, й зовсім незнайомі для широкого читацького загалу, провінційні письменники-аматори. Але всіх їх єднає любов до художнього слова, тонке відчуття його краси і вболівання за долю улюбленого видання - "Кур’єра Кривбасу".

Серед особливо гучних імен Микола Вінграновський, Павло Глазовий, Іван Гнатюк, Анна-Галя Горбач, Галина Гордасевич, Юрко Гудзь, Анатолій Дімаров, Юрій Збанацький, Ніла Зборовська, Валерій Ілля, Іван Іов, Ігор Качуровський, Володимир Кашка, Віктор Кордун, Михайлина Коцюбинська, Микола Мірошниченко, Валентин Мороз, Леонід Новиченко, Григорій Нудьга, Анатоль Перепадя, Сергій Плачинда, Юрій Покальчук, Степан Сапеляк, Євген Сверстюк, Василь Скуратівський, Микола Сом, Леонід Талалай, Олесь Ульяненко, Микола Холодний, Юрій Хорунжий...

Особливу увагу в книжці приділено також "поколінню смертників, каторжан і мучеників, а не кабінетних, оточених комфортом пісатєлів", як говорить М.Мірошниченко.

Звичайно, листи - то специфічне читання. Не все в них рівноцінне й однакової вартості. Деякі написані з незначного приводу, інші містять тільки подяку чи стислий відгук на свіже число журналу. Але є багато таких, що відкривають завісу у творчу робітню письменника, чимало додають до психології творчості, розширюють знання про літературне життя в Україні за останні 20 років, в центрі якого незмінно залишався "Кур’єр Кривбасу".

Ця книжка не для швидкого і полінійного читання. Тільки за умови неспішного, вдумли¬вого, уважного і тривалого вжи¬вання прочитане спроможне лягти на душу і залишити в ній глибший слід. Варто починати також з улюблених авторів. Для мене це Ю.Гудзь, І.Іов, І.Гнатюк, Є.Концевич, В.Коптілов, М.Медуниця, Г.Негода, Г.Гордасевич, О.Орач, С.Крижанівський, В.Дрозд, Яр Славутич, П.Ротач, М.Руденко, В.Корнієнко, А.М’ястківський, О.Іваненко та багато інших. Вони такі ж цікаві і незглибимі в епістолярії, як і в художній творчості.

За тематикою листи можна поділити на сповідальні, листи-спогади (скільки тут цікавих, драматичних людських доль!), листи-рецензії, листи-етюди, листи-епіфанії, листи-ліричні відступи... Уже сьогодні в очах справжнього бібліофіла це видання має неабияку художню вартість, а з роками його цінність тільки зростатиме, і я вірю, що колись стане справжнім раритетом і цінуватиметься, як-то кажуть, на вагу золота. Навіть одне із вміщених тут імен спроможне осяяти книжку безсмертним блиском, а тут їх цілі сузір’я.

У листах письменників, які відійшли у засвіти, багато хто з живих і нині сущих письменни¬ків знайде своє ім’я (як я не раз знаходив своє), і це буде ніби хвилююча зустріч з незабутнім другом чи всеїдним читальни¬ком, який не проочив ту чи іншу твою публікацію, звернув на неї увагу, відзначив у посланні до редакції.

У цих листах багато цінних порад маститих майстрів слова, які, безперечно, будуть цікаві як для початкуючих авторів, так і для професіоналів, що перейняті власним поступом і вдосконаленням. Тим більше, що ці на¬станови не менторські, не дидактичні, а виношені, виболені, добре продумані. Однак часто ідеться не тільки про творчість, а про загальнолюдські цінності морального плану, як-от хоча б у цьому фрагменті з листа П.Глазового: "Уникайте конфронтації з ким би то не було, не зводьте старих рахунків, не штрикайте в очі минулими гріхами. Культивуйте дружбу, злагоду, взаєморозуміння. На мій погляд, не поспішайте з матеріалами про живих класиків. Не забувайте, що вони поки силу не втратили й можуть чимало шкодити Вашій справі. Але й до їхньої думки не надто прислухайтеся. Ще 1952 року я одного такого зачепив у своєму перуанському фейлетоні "Хвальби повні торби", й він сорок років не спускав своїх цупких пальців з мого літературного горла".

Доцільно навести також пасаж з листа Є.Сверстюка про РУН-віру, що досі звучить актуально: "Це антихристиянство набагато гірше за атеїзм, бо атеїзм - це часто й наукова, й навіть моральна порядність, а тут маємо лише хворобливу претензійність напівосвічених і зовсім не вироблених морально-декларативних патріотів. Ця хвороба шаленими темпами пускає метастази в національно ослабленому і релігійно-деструктивному організмі".

Багато листів цікаві як лаконічні чи розгорнуті коментарі до творчості того чи іншого автора. Такі в Ніли Зборовської, В.Дрозда, Ф.Погребенника, Ю.Завгороднього, М.Холодного, П.Ребра, Н.Нікуліної. Це природно, що автор хоче увиразнити той чи інший твір, акцентує на ньому увагу, пояснює, тлумачить "темні місця" (В.Кашка, Ю.Покальчук) чи дає ключ до коду (Олесь Ульяненко). Показовими з цього приводу є також листи Миколи Вінграновського. "Тепер "Манюню" я заново переписав, - пише він, - зовсім новий фінал повісті, деякі сторінки змінили інтонацію, якісь із епізодів зробив коротшими. Тепер це 38 сторінок, текст максимально сконцентрований. Всі мої друзі чомусь думають, що це роман. Але це не роман і навіть не повість чи оповідання - просто "Манюня", хоча я й писав її кілька років, довго, як і все, що я пишу: в рік по чайній ложці".

Може виникнути питання: чи варто було подавати листи малознаних або й зовсім невідомих поетів-аматорів? Для мене відповідь однозначна: варто, і тому що в листах людина іноді розкривається найповніше і найнесподіваніше, і тому, що "кожна людина - це самоцвіт у безцінній короні Бога", як наголошує Галина Гордасевич. До того ж це в стилі Г.Гусейнова: збирати "господні зерна", в чому, як на мене, він так високо наслідує І.Франка.

А скільки нових імен відкриває ця епістолярія, скількох повертає в літературний обіг, привертає до них пильнішу увагу чи гаряче читацьке зацікавлення. Найбільш показові з цього приводу листи Петра Ротача, який більше вболіває за долю творів Олекси Ізарського, ніж своїх, це ж можна сказати про Миколу Мірошниченка, який з високим пієтетом пише про М.Сарму-Соколовського і кримськотатарського поета Юнуса Кандима, а як пристрасно борються Євген Сверстюк за Андрія Кондратюка, а Іван Гнатюк за Василя Діденка та Івана Хоменка! Дивовижна письменницька жертовність і творча солідарність.

А ще ці листи - ніби віконце в недавній час з його жахливими контрастами і злиденністю, вражаючою бездуховністю і кричущою байдужістю влади до митця. Показовим у цьому плані є ось такий фрагмент зі оповідального листа Г.Зленка: "А я тим часом сиджу вдома з напа¬дом гіпертонії. Була надзвичайно важка ніч, до того ж з вимкнутою електрикою. Насилу розшукав свічку й сірники, а вже далі - ліки. Але загальна ситуація ще важча: в бібліотеці четвертий місяць не платять нам заробітної плати. Вчора збирали підписи під колективним листом до Прем'єра. Та хто тепер читає такі листи" (9 листопада 2000 року).

Чимало авторів охоче розбивають своє письмо новими віршами, присвятами, дружніми шаржами чи епіграмами. Як цікавий взірець, наведу хоча б фрагмент чудового вірша В.Грабовського:

Перетечу, життям перетечу,
У літній вечір, у зорю-свічу,
У плин ріки крізь нетрі вікові,
В сріблясті роси на полин-траві.
Перетечу собі, перелечу
У сиві пасма теплого дощу
На рань зелену, щоб колосся мідь
Гранчасто у жнива заколосить.
Перетечу чи мо' перелечу
В рум’яні яблука, що вітер досхочу
Ними награється, то ловить, то ганя,
Мов хитрий кіт нещасне кошеня.
Перелечу та гей! - перелечу
В кленовий лист, у золоту парчу...

Петро Осадчук не був би собою, якби не вкраплював у веселі послання такі гумористично-вибухові четвертаки-експромти:

Великий зал і люди невідомі.
Знайомі лиця тільки де-не-де,
З усього видно, що в державнім домі, 
Як і раніше, партія веде.
*
Не червоні й не жовто-блакитні -
Домінують підступні і спритні. 
Сірі миші на лінії тиші 
Примостились в незайняті ніші.

Відомо, що кожен автор вкладає в написане енергетику душі й ця енергетика замкнута як на рівні слова, так і між рядками, але в цій книжці вона помножена в сотні разів і досвідчений читальник неодмінно її відчує, наснажить нею душу, наповнить серце світлом добра, краси і любові.

Цю книжку можна розкрити з будь-якої сторінки і читати фрагментами, оскільки кожен лист суверенний і самодостатній, хоча за якимись незбагненними законами перебуває в нерозривному зв’язку з усіма іншими. У такому читанні є своя особлива логіка і повна відсутність детермінації: воно дарує насолоду і вільне естетичне розкошування, але при цьому вимагає роботи душі й мозку; воно полегшує сприйняття, але не спрощує його, що відповідне нашому летючому часу з його шаленими ритмами, напругою й неодмінним тяжінням до вирішення складних онтологічних питань.

Однак це не означає, що ця книжка за побудовою стихійна чи хаотична і далека від будь-якої композиційної стрункості. Це не так. Готуючи листи до друку, упорядник подбав про те, щоб зберегти чітку логічну послідовність, високий лад, "строгий контур" і в той же час не порушити суверенний голос кожного митця, високий і чистий тембр його голосу (бо листи, окрім усього, це ще й молитва).

Не можна не згадати тут добрим словом супровідну і вкрай важливу передмову Г.Гусейнова під назвою "Без страху і догани" та розширений, артистичний есей про українську епістолярію Сергія Гальченка, цитатою з якої і хотілося б закінчити цей відгук: "Дуже добре, що "Кур’єр Кривбасу" не лише зберіг, але й підготував збірку редакційного епістолярію, що порадує і численних читачів журналу, і дослідників літпроцесу і стане прикладом для всіх, хто має дбати про збереження наших скарбів...".

Петриківський Ліс
Українська літературна газета, 17 листопада 2017 року, с.16.