Четвер, 23.11.2017, 07:34
Вітаю Вас! | RSS
З питань розміщення реклами в журналі звертайтесь за телефоном: (098)091-09-32, (0564)74-90-50
Прайс-лист на книжкову продукцію



Форма входу
Пошук
Календар
«  Вересень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Архів записів
Друзі сайту
Редакція Газети "Звезда-4"
Наш Блог
ЛітАкцент
ЛітФорум
Головна » 2013 » Вересень » 18 » Гусейнов Григорій. Між часом і морем
13:20
Гусейнов Григорій. Між часом і морем
Книжку "Між часом і морем. Колекція невигаданих історій" лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, українського письменника Григорія Гусейнова можна витлумачити як спробу з’ясувати, чи насправді час всемірний, а вчора, сьогодні та завтра лише чергуються у безкінечному повторі, засвідчуючи плинність сущого, його випадковість та невизначеність. Варто змінити незначну деталь чи потрапити в неочікувану ситуацію, розкрити текст на хтозна-ким визначеній сторінці чи випадково зустріти невідому людину й раптом побачити себе або в далекому минулому, де ти не міг жити, або в майбутньому, ще більш загадковому.
Гусейнов Григорій. Між часом і морем. Колекція невигаданих історій. - К. Ярославів Вал, 2013. - 720 с.: іл.

Тонка калинова гілка
...На тринадцятому році спільного життя в сім'ї Михайла Михайловича Велигорського та Єфросинії Варфоломіївни (Прісі Шевченко) народилася наймолодша донька, яку назвали Шурою (Олександрою). В документах про її народження значилося: лютий 1881 року, містечко Голованівськ Балтського повіту Подільської губернії. Тепер це Кіровоградщина, а старий повітовий Голованівськ географічно - Південне Поділля. Довгий час тутешні землі належали полякам Потоцьким (Голованівський ключ), усе тут століттями формувалося не за українськими, а за польськими стандартами. Визначальне місце займав у містечку костьол, проповідування та катехізація велися польською і латинською мовами. Земельний наділ граф Станіслав Потоцький, серед маєтностей якого, як відомо, були вельможні Тульчин та Умань, в лютому 1781 року подарував скромному голованівському костьолу. Той знаходився на Юридівці (Ксьондзівці). Як і годиться, храм мав орган. Знищили музичний інструмент 1935 року, коли церкву зачинили, а священика арештували. Після цього понівечені шматки відвезли на металобрухт. Немає жодних сумнівів, що бувати в костьолі й слухати орган доводилося також сім'ї греко-католиків Велигорських, коли Михайло Михайлович служив у волосній конторі. Він був помічником окружного наглядача удільного відомства Подільської губернії, мав звання приватного землеміра й таксатора, іншими словами, фахового оцінювача землі (характерні подробиці кар'єрного сходження Михайла Велигорського дослідила історик із Петербурга Галина Павлова)...

...Ближче зійшлися Леонід і Олександра 1896 року, коли горизонти для молодого письменника неочікувано проясніли й він відчув під ногами твердий грунт. У цьому світі, виявляється, існує дивовижне створіння з бездонними очима - Шура Велигорська. Як казав Борис Зайцев, "нежная и тихая девушка". Здавалося, вона знала щось, чого не слід знати, неможливо знати. Й було це не за віком, ані за її долею. Вже тільки тому його життя віднині не могло залишатися пустелею, і це напевно. В щоденнику Леонід Андреєв записав: "По-моему, совершенно излишне рассказывать о том, как это случилось, что я полюбил Шурочку и сгораю так крепко. Почему все во мне тянется к Шурочке, как цветы к солнцу, и, как цветы без солнца, замирает без ласки?"
Настрій у Леоніда Андреєва виявився такою мірою піднесений, що в курортному Підмосков'ї він таки встиг сказати про свої палкі почуття тоді ще зовсім юній дівчині-гімназистці (вона закінчувала навчання). Несподіване зізнання старшого чоловіка Олександру вразило, й вона тут же все детально описала в щоденнику. Й про те, як стояла біля рояля та розглядала ноти "Євгенія Онєгіна", як Леонід Андреєв їй шепнув: "Без комплиментов - вы сейчас так хороши!", а далі, після лункої паузи, коли світ розпадався на друзки: "Одним словом, я вас люблю...". Як у неї руки самі собою склалися ніби для молитви: "Боже, та чи і я його кохаю?.." А він продовжував: "Не знаю, достоин ли я вашей любви...". Облесник, він знав потрібні слова. Скоро вона пішла (побігла!) до матері й того вечора довго не могла заснути: серце не знаходило собі місця. Їй п'ятнадцять, йому двадцять п'ять...

Одруження Леоніда Андреєва насправді видається чи не єдиним порятунком від неминучої загибелі. Інтуїтивно він відчував - світлу українку Шурочку Велигорську послала йому доля, і він гарячково за неї хапався. Що думала про все це Єфросинія Варфоломіївна, не відомо. Але Орел - аж занадто дрібне місто, щоб вона не знала всієї сумної правди про свого майбутнього зятя.

...Сувора і владна (батьків характер!), Кобзарева небога була приголомшена несподіваним повідомленням своєї, здавалося б, слухняної та розсудливої дочки про отримання пропозиції від тоді ще маловідомого, без роду й племені, відверто схильного до екзальтацій та пиятики Леоніда Андреєва вийти за нього заміж. І Шурочка, насправді велика розумниця, замість категоричної відмови чи принаймні неодмінного в таких випадках звертання за порадою в сім'ю, відразу виявила й свої почуття. Як так? Тепер усі родинні плани йшли шкереберть. Як бути з подальшим навчанням? Певний час пояснення доньки непоступливою матір'ю відкидалися, але ради не було. Залишалося надіятися, що цілісна натура Олександри закличе на допомогу стримуюче начало, притаманне її мудрому діду Варфоломієві Шевченку. Лише слід усіма силами тримати паузу. Тим часом і в Леоніда Андреєва, що мав гостре пронизливе око, варіантів не залишалося - дозволити собі пройти повз чарівну чепуруху, сестру свого приятеля з нетутешніми рисами обличчя він не міг. Тепер важливо було не пустити в душу відчай. Хоча й форсування не передбачалося дуже складним. Він завжди знав: все, що йому будь-коли доведеться робити в цьому житті, - захоплювати нові території.

...Скоро кохання витіснило всі попередні залицяння, які щоразу так трагічно переживав. Але тепер Леонід Андреєв був кременем і гарантом надійності. Не вірила йому тільки Єфросинія Варфоломіївна - п'яниця, жербак, прожектер і позер. Над позерством Леоніда Андреєва іронізував і Максим Горький. А він учергове страждав. "Последние дни мои мысли о ней приняли очень и очень любовный оттенок. Царицино кажется мне пустым, потому что Шурочка уехала на все лето в Севск. И в то же время хочется пожить в Царицыне, потому что она там была"...

Гість у царстві степу
Нарешті зрозумів: дивакуватий чоловік був задавненим мрійником. Як інакше пояснити все, що з ним траплялося протягом життя? Романтик, до хворобливості затятий на своєму. Водночас здібний літератор, який чи не єдиний з багатьох колег-істориків наполегливо ладнав художні тексти, розуміючи, що впливати на обтяженого побутом читача найліпше перевіреним засобом - через емоції. Не випадково доля його звела з Адамом Міцкевичем. А ще невтомно описував парки та сади скупого на зелені простори південноукраїнського краю, хоча до цього його ніхто не спонукав: кажучи правду, оазисів у порожньому степу тоді, на початку XIX століття, було мізер.
..."Зелена тема" мене займала багато літ, і оминути на краєзнавчих стежках емоційного дивака-одесита не міг за будь-яких обставин. Називали ентузіаста Аполлоном Олександровичем Скальковським (1808-1899). Він мав рідкісну працездатність, конкурувати з ним міг хіба один з його синів, Костянтин Скальковський (1843-1906). Не випадково, коли хлопець підріс, батько охоче брав його з собою в мандрівки. Згодом Скальковський-молодший став талановитим прозаїком та мемуаристом, одночасно чудовим організатором, службовцем-педантом. Він навіть генетичну здатність усіх російських канцеляристів неодмінно брати хабарі використав по-своєму, виявивши при цьому осібну шляхетність: гроші направляв літнім незабезпеченим актрисам. Його дитяча пам'ять зберегла безліч прикметних дорожніх подробиць, екзотичних одеських сюжетів, влучно зауважених ситуацій і деталей.

...Чужинці багато років утворювали тло і тіло молодого міста. Не випадково передмістя Одеси засіялося заморськими назвами - Аркадія, Лівенталь, Марієнталь, Люстдорф, Мангейм... В жодному іншому кінці Російської імперії не було навіть близько схожої за потенційними можливостями команди, яка єдиним поривом зуміла зробити Одесу квітучою і по-європейськи модерною. Один з англійців, відвідавши Південну Пальміру, писав: "Вигляд з моря просто вражаючий. Величні кам'яні будинки грецької архітектури утворюють ошатний бульвар, збудований над скелястим берегом висотою близько двохсот футів: він зненацька завершує степ". Інший мандрівник, який побував в Одесі, так описував свої враження: "Якщо приїхати з боку степу, то важко повірити в реальність тісних рядів будинків, що дедалі виразніше виростали перед зором. Після степу, де ми довго не бачили нічого, крім неба, раптом у всій своїй красі постала місцина, сповнена життя". Й тривало так до літа 1812 року. Потім кордон з Росією перейшла армія імператора Наполеона, як усі в Одесі знали, найбільшого ворога герцога Дюка де Рішельє.
Біограф згодом підсумував: "Скальковский был человек выдающихся дарований. Следуя известному принципу, что каждый должен быть тем, чем ему прикажут быть, он стал историком и статистиком Новороссии. Его дарования и энергия помогли достигнуть блестящих результатов. Он открыл и, в сущности, спас массу первостепенного в научном отношении исторического материала, написал ценные труды, до сих пор сохраняющие свое значение. Как бы подыгрывая коллегам, Скальковский мог спрятать в примечаниях или в приложении какие-то любопытные частности, позднее не без эффекта подчеркнутые другими историками. Но вот неясные причины заставили Скальковского устраниться от занятий историей и обратить свое внимание на занятия статистикой. Только в конце жизни он снова вернулся к историческим занятиям, но зрелые лета уже затрудняли ему возможность следить за исторической наукой". 
Переглядів: 980 | Додав: courier-kr | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: